П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Пан Перікур підняв руки: ну що ж, я розумію, без проблем. А коли двері закрилися, він ще якусь хвилину стояв замислений.

— Доброї ночі, люба, — сказав він нарешті.

— На добраніч, тату.

Він поцілував доньку в лоба. Так її цілував і чоловік.

Едуард відразу помітив, що Альберт розчарований. Він повернувся понурий. Мабуть, не вийшло з тією дівчиною, як хлопець сподівався, хоч він і купив нові черевики. Або причина саме в тих черевиках, подумав Едуард (бо він знав, що таке справжня елегантність, а з тим, що він взув на ноги, шансів у Альберта було мало).

Повернувшись, Альберт відводив очі, ніби присоромлений. Це було дивно. Зазвичай, він дбайливо заглядав йому в очі — все гаразд? Це був надто прискіпливий погляд, який означав, що йому не страшно дивитися на товариша без маски, як це було кожен вечір. Натомість Альберт сховав взуття в коробку, як скарб, але без жодної радості, бо «скарб» розчарував. Він дорікав собі, що пішов на такі витрати, піддавшись своєму бажанню сподобатися Перікурам. Навіть маленькій служниці було від цього смішно. Він не рухався. Едуардові було видно лише його спину, закляклу і зігнуту.

Саме тому він і наважився. Хоч він і поклав собі нікому нічого не розповідати, оскільки проект ще не зовсім був обдуманим, і до кінця ще було далеко. А крім того, він ще не повністю був задоволений тим, що зробив. Та й Альберт був не у тому стані, щоб обговорювати серйозні речі... Отож краще зробити так, як і задумалось раніше, і розказати йому про все вже згодом.

Якщо він і відмовився від своєї задумки, то це тому, що товариш був дуже засмучений. Насправді, за цим аргументом ховалася справжня причина: він поспішав. Від учора, закінчивши по обіді малюнок дитячого профіля, він горів від нетерплячки.

Ну що ж, нічого не поробиш, хоча розумні рішення так не приймають.

— Ну, я, принаймні, смачно поїв, — сказав не підводячись Альберт.

Він висякав носа, йому не хотілося обертатись до Едуарда, влаштовувати показуху.

Едуард зараз переживав важливий момент: то була мить перемоги. Але не над Альбертом, а тому, що вперше після свого життєвого краху він зміг перемогти себе. Тепер він відчував себе сильним, і саме від нього залежатиме їхнє майбутнє.

Нарешті Альберт важко підвівся, опустивши очі, сказав, що піде по вугілля. Едуард притиснув його до себе (якби в нього були губи, він би його поцілував).

Альберт завжди взував свої капці з грубої картатої тканини, щоб спуститися у двір, — він зараз буде, — додав, ніби це уточнення було необхідним (так у старому подружжі деякі речі говоряться за звичкою, не надаючи ваги сказаному, неважливо, чи хтось це справді слухає.

Як тільки Альберт вийшов, Едуард вибрався на крісло, підняв люк, схопив свою сумку. Тоді поставив крісло на місце, схилився під тахту, вийняв з-під неї нову маску, одягнув її і вже чекав з альбомом для малювання на колінах.

Він зарано приготувався, час спливав надто повільно, довелося чекати звуку Альбертових кроків по сходах — важких від ваги відра з вугіллям (ця штука таки дуже важка). Нарешті Альберт штовхнув двері і був-таки заскочений і вражений, аж відро глухо випало з руки з сильним гуркотом. Він намагався втриматися, простягнув руку, але не знайшов, на що обіпертися, щоб не втратити свідомість. Ноги його не тримали, і він з відкритим від подиву ротом упав на коліна.

Маска, яку одягнув Едуард, була майже в натуральну величину. То була кінська голова.

Він зробив її із затверділого пап’є-маше. І врахував усе: і коричневий колір з темнішими плямами, і текстуру темного шерстяного покриву, зробленого з дуже приємного на дотик коричневого оксамиту, і худі запалі щелепи. Витягнута вуглувата кінська морда з великими, як дірки, ніздрями... А ще з великими товстими губами, покритими дрібними шерстинками — схожість була просто дивовижна...

Коли Едуард заплющував очі, то виглядало так, що це кінь закриває очі. Альберт ніколи не порівнював Едуарда з конем.

Він був розчулений, аж до сліз, ніби від зустрічі з другом дитинства чи братом.

— Оце так!

Він водночас і сміявся, і плакав, і безперервно повторював: «Оце так!» Він укляк на колінах і все дивився на свого коня. Нічого собі... Це було по-дурному, він сам це розумів, йому хотілося поцілувати оте видиво прямо у товсту волохату морду. Але він наважився лише підійти і вказівним пальцем торкнутися губ. Едуард впізнав у цьому жесті те, як колись до нього торкнулася Луїза. З недавнього часу емоції переповнювали його. Це все, що він міг сказати...