П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Вони обоє мовчали — кожен був у своєму світі. Альберт гладив кінську голову, а Едуард приймав те погладжування.

— Я так ніколи і не дізнаюся, як його було звати... — сказав Альберт.

Навіть велика радість часом залишає по собі якусь гіркоту. В основі всього того, що переживаєш, завжди чогось не вистачає.

А потім, ніби невідомо звідки, Альберт зауважив появу на колінах у Едуарда зошита з малюнками.

— То ти знову малюєш?

Крик душі.

— Якби ти тільки знав, як це мені радісно!

Він був щасливий сам, так ніби нарешті міг побачити результати своїх зусиль. А тоді показав на маску.

— Іще й це! Подумати тільки! Який вечір...

З виглядом гурмана він показав на зошит.

— А... можна мені подивитися?

Він присів поруч з Едуардом, що відкривав зошита якось аж церемоніально, повільно.

Першими ж рисунками Альберт був розчарований, і це було важко приховати. Він бурмотів: «о, так», «дуже добре», «дуже добре», щоб якось заповнити час, бо сам не знав, що б такого сказати, щоб це не звучало фальшиво. Бо що це? На одному великому аркуші був зображений солдат, і це було так собі. Альберт закрив зошит і показав на обкладинку.

— Скажи, де ти це взяв? — сказав він приголомшений.

Відволікаючі маневри були не дуже вдалими. Звичайно, це справа рук Луїзи. Для неї знайти зошити мало би бути за іграшку.

Треба ще раз передивитися малюнки. Що на те сказати? Цього разу Альберт ствердно кивав головою...

Він зупинився на другому малюнку. Дуже тонко заструганим олівцем була зображена кам’яна статуя, розташована на постаменті. Зліва на сторінці вона зображена спереду, а справа — збоку. На постаменті стоїть екіпірований солдат у касці та з гвинтівкою за плечима. Він ніби наближається й іде з високо піднятою головою. Його погляд спрямований вдалину, рука стискає напруженими пальцями руку жінки. Вона у фартуху та блузі йде за ним. У неї на руці дитина, що плаче. Вони обидвоє дуже молоді. Під малюнком напис: Дорога до битви.

— Як це гарно намальовано!

От що він зміг сказати.

Едуарда це не ображало, він зробив крок назад, зняв маску і поклав її на підлогу перед ними. Виглядало так, ніби кінь визирає з-під підлоги і тягнеться до Альберта своєю великою волохатою мордою.

Едуард привернув Альбертову увагу, легенько перевертаючи наступну сторінку. На ній підпис: В атаку! Цього разу троє солдатів абсолютно виправдовують вибрану назву. Вони наближаються групою. Один високо тримає видовжену багнетом гвинтівку, другий поруч у витягнутій руці тримає гранату, яку от-от кине. Третій трохи позаду, поранений кулею чи осколком. Він вигнувся, коліна його не втримують, зараз він упаде на спину...

Альберт перегортає сторінки: Вставайте, загиблі! А далі: Помираючий воїн захищає стяг! і Товариші по битві ...

— Це статуї?

Це було питання, поставлене нерішучим тоном. Бо Альберт чекав будь-чого, але не цього.

Едуард ствердно кивнув на зображення, так, усе це — статуї. Вигляд у нього задоволений. Добре, добре, добре... здавалося, Альберт, не міг сказати нічого іншого, решта слів застрягла в грудях.

Він чудово пам’ятав зошит з ескізами, знайдений в Едуардових речах. Вони були мальовані поспіхом, синім олівцем. Він відправив його родині разом з листом, в якому йшлося про його смерть. Загалом, це були ті ж самі ситуації — йшлося про солдатів на війні, але в тих перших було стільки правди, стільки автентичності...

Альберт у мистецтві нічого не розумів. Були просто речі, які його вражали, і ті, які не вражали. Те, що він зараз бачив перед собою, було дуже гарно передано, дуже професійно, вкладено багато праці, але... Йому бракувало потрібного слова... все це — начебто неживе. Але нарешті він зрозумів, в чому справа: все це не по-справжньому! Ось. Він знав, про що йдеться, бо він був одним з тих солдатів. Він знав, що так уявляють війну ті, які на ній не були. Все це — дуже щедро, упевнено, покликане вразити. Але якось занадто показово. Він — людина скромна. А тут кожна риса — перебільшена, здавалося, що все це зображено епітетами. Він знову гортає сторінки. Ось Франція оплакує героїв (молода заплакана дів­чина тримає в обіймах мертвого солдата). А потім Сирота задумався над жертовністю (маленький хлопчик сидить, щока підперта рукою, а його сни, чи то думки, ніби зображені поруч: лежить помираючий солдат, однією рукою він тримається за рану, а другою тягнеться до дитини...). Дуже просто для того, хто не розуміється, це вражає. Щоб повірити — треба побачити. А ось Півень стоїть на німецькій касці (о Боже, він піднявся на своїх шпорах, дзьоб спрямований до неба, а пір’я, пір’я...).