П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Та навіть якщо знайдеться дівчина, яку не дуже лякають його постійні клопоти, яке майбутнє він може їй запропонувати? Чи зможе він їй сказати: «Переїжджай до мене, я живу з іншим солдатом-калікою, в якого бракує щелепи, він не виходить з дому і носить карнавальні маски, але не треба боятися, у нас є три франки на день і перегородка на сторожі нашого інтимного життя»?

А крім того, Альберт був ще й дуже скромний. Якщо риба не пливла йому прямо в руки, то...

Раптом йому захотілося повернутись до пані Монестьє. Але жінка не була позбавлена самолюбства, і тільки через те, що її чоловік дурень, вона не погамує своєї гордості. Ця гордість зростала в геометричній прогресії, бо Альберт їй більше не був потрібен, вона вже завела собі іншого залицяльника, який, як тільки міг Альберт собі пригадати, був дивно схожий на типа, що супроводжував Сесіль у тому ліфті в «Самарітен» (він ще тоді відмовився від зарплати за кілька днів, і все довелось починати спочатку).

Якось ввечері він заговорив про це з Едуардом. Йому здавалося, що другові буде цікаво дізнатися, що він зрештою також мусив відмовитися від стосунків з жінками. Але тут ситуація була іншою: Альберт міг повернутися до нормального життя, а Едуард — ні. Альберт ще зможе зустріти молоду дівчину (чи молоду вдову — їх було повно довкола), за умови, що вона не дуже перебірлива. Треба шукати, роздивлятися. Але котра з них захоче Едуарда, якщо він таки потребує жінок? Ця розмова нічого втішного не принесла.

А тепер ось Альберт отак вирядився.

Луїза захоплено свиснула, наблизилася і, почекавши, поки Альберт нагнеться, поправила йому вузол на краватці. Вони з нього жартували, Едуард поплескував себе по сідницях і демонстративно піднімав палець, видаючи горлом гострі похрипування. А Луїза і собі не відставала, вона прикривала вуста долонею, кажучи: «Альберте, вам це все дуже личить...» (це були слова жінки, хай якого би вона не була віку, ота мала). Перебір з компліментами його трохи зачепив, навіть добродушний жарт у такій ситуації ранить.

Він вирішив піти. Зрештою, сказав собі, йому ще треба подумати. Він мусить зробити вибір: чи йти до Перікурів, чи не йти, навіть не дуже прислухаючись до власних аргументів.

Він сів у метро, а вже до самого місця йшов пішки. А чим більше наближався, тим більше йому ставало не по собі. Виходячи зі свого кварталу, де переважали росіяни і поляки, він відкрив для себе квартали розкішних особняків на бульварах, як три вулиці завширшки. Навпроти парку Монсо він відразу розшукав потрібну адресу. Їхню велику кам’яницю з припаркованим чудовим автомобілем пропустити було неможливо. Водій в кашкеті та бездоганній уніформі натирав машину, як скакового коня. Альбертові аж у грудях кольнуло — такий він був вражений. Він зробив вигляд, що дуже поспішає, проминув особняк, пройшов сусідніми вулицями і повернувся в парк. Знайшов лавицю, з якої можна було з-за дерев спостерігати за резиденцією, і присів. Він був геть спантеличений. Навіть важко було уявити, що Едуард народився і виріс у цьому будинку. Зовсім в іншому світі. А він, Альберт, прийшов нині сюди, щоб плести найбільшу брехню, яку тільки можна придумати. Він — злочинець...

А тим часом на бульварі з прибрано-стурбованим виглядом виходили з фіакрів жінки. За ними поспішала прислуга, несучи пакети. Машини постачальників зупинялися біля чорного входу, водії говорили з пихатими лакеями. Відчувалося, що ті представляють свого господаря, суворо наглядаючи за ящиками овочів, кошиками з хлібом. А трохи далі, вздовж огорожі саду, попід ручку прогулювалися по тротуару двоє довгих, як спиці, веселих молодих дівчат. На розі бульвару віталися, знімаючи з голови циліндри, двоє чоловіків з газетами під руками: «дорогий друже, до наступного разу» — вони виглядали як судді. Один з них зробив крок убік, пропускаючи хлопченя в блакитному костюмчику, яке пробігало з серсо. За ним поспішала, тихенько покрикуючи, няня. Проходячи біля панів, вона вибачилася. Приїхала машина квіткаря, з неї вивантажували букети, які зазвичай замовляють на пишну церемонію весілля. Але то не для весілля — це просто щотижнева доставка. Там стільки кімнат, що коли приймають гостей, такі речі слід передбачати (повірте, це коштує купу грошей, але про це говориться з посмішкою, бо так купувати квіти чудово — ми ж любимо приймати гостей). Альберт дивився на всіх цих людей так, як колись через скло акваріума на екзотичних рибок, які ледве чи були на рибок схожими.