П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Едуард влаштувався на своїй канапі, загострив олівець так, щоб стружка падала тільки на папір, який він відразу ховав у сумку (секрет мусить бути секретом). Він почав, як завжди, з перегляду ескізів попередніх малюнків. Приємно було дивитися на вже виконану роботу, це його стимулювало. Вже були готові дванадцять проектів, на яких були зображені солдати, кілька жінок, дитина. Але найбільше — солдатів, поранених, тріумфуючих, або тих, що на колінах, чи лежали. А тут ось — з витягнутою рукою, якою він дуже пишався, дуже вдало вона вийшла, якби він тільки міг усміхатися...

Едуард поринув у роботу.

Цього разу це була жінка, вона стояла з оголеними грудьми. Чи доречні тут оголені груди? Ні. Він переробив ескіз. Закрив груди. Знову загострив олівець, бо був потрібен гостріший, а якби ще якісніший папір... Він був змушений малювати на колінах, бо стіл був занизький і треба було б нагинатися. Усі ці незручності були доброю ознакою, бо вони свідчили, що йому хочеться працювати. Він підвів голову, відставив аркуш, щоб подивитись здаля. Початок був вдалий, жінка непогано вийшла, а от драпіровка — найскладніше малювати драпіровку, у ній сконцентровано весь смисл, тканина і погляд — ось у чому секрет. У ці моменти Едуард почувався майже так, як колись.

Якщо він не помилиться, то гроші йому гарантовані. Іще до кінця року. От Альберт здивується...

І він не буде самотнім.

— Кажеш, жалюгідна церемонія у Будинку інвалідів?

— У присутності маршала Фоша, все-таки...

На цей раз Анрі обернувся, це його зачепило і розізлило.

— Фош? І що з того?

Він був у кальсонах і зав’язував краватку. Мадлен розсміялася. Смішно так злитися, коли ти в самих кальсонах... Але які ж у нього гарні мускулясті плечі... Він повернувся до дзеркала, щоб дов’язати краватку, через кальсони проглядалися міцні й округлі сідниці. Мадлен занепокоїлась, чи він часом не спізниться. Але тут же подумала, що це не має значення. У неї час є, часу вистачить на обох, так само, як на двох вистачить і терплячості, і впертості (цього добра у неї багато). А ще й він постійно зі своїми коханками...

Він не помітив, як вона підійшла ззаду, тільки відчув там, у кальсонах, її руку — прохолодну, але ніжну, пристрасну, наполегливу, а ще голову, схилену на його плече. Мадлен говорила закоханим, спокусливим голосом:

— Милий, ти перебільшуєш! Це все ж таки маршал Фош...

Анрі зав’язував вузол на краватці, щоб мати час для роздумів. Насправді, все вже обдумано, а оце невчасно. Адже вчора ввечері... А тепер ще й зранку... Скільки можна? Сил у нього достатньо (не в тім річ). Але в деякі моменти, як от зараз, наприклад, коли їй ніби свербить, її треба вдовольняти постійно. Але так він принаймні матиме спокій. В обмін на подружній обов’язок він отримає радощі в іншому місці. Розрахунок непоганий. Звичайно, це важко. Він так і не зміг звикнути до її запаху (а такі речі не обговорюються — це те, що вона би мала зрозуміти сама). Але вона інколи поводилася, як королева зі слугою, який боїться втратити своє місце. Не можна сказати, що це аж так неприємно, і поки що терпимо, але... Він хотів би сам вирішувати, зокрема й те, коли йому з нею бути. Але з Мадлен так не виходило — вона завжди брала ініціативу на себе. Мадлен повторила: «Маршал Фош...», відчуваючи, що Анрі не дуже її хоче, але продовжувала, її рука зігрілася. Вона відчула, як він прокидається, немов товстий, лінивий, але могутній змій... Він ніколи не відмовляв і зараз різко повернувся, підняв її, поклав скраю ліжка, не знімаючи ні краватки, ні взуття. Вона прихилила його до себе, змусила затриматися на кілька секунд довше. Він затримався, потім підвівся — і вже було по всьому.

— Ага, і на 14 липня там буде помпезне свято.

Він повернувся до дзеркала (ну от, вузол доведеться перев’язувати). А потім продовжив:

— Революційне 14 липня, щоб відсвяткувати перемогу у Великій Війні! Ми вже все те бачили... А до річниці перемир’я — поминки у Будинку інвалідів! Майже за закритими дверима.

Йому самому сподобалось це формулювання. Він зна­йшов точний вираз, як дегустатор, посмакував словами, ніби ковтком вина. Поминання за закритими дверима. Він хотів подратувати її, повернувся й іронічно повторив:

— Поминки за загиблими у Великій Війні за закритими дверима...

Результат був непоганий. Мадлен нарешті підвелася, одягла халат. Вона приведе себе в порядок після його відходу, вона не поспішає. А поки що вона перебирала одяг, взула капці. Анрі вже розійшовся.