П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Він хотів сказати: ні-ні, я не можу вас запросити, це — неможливо! Він не здавався їй нечемним, вона вирішила, що його поведінка спричинена здивуванням та якоюсь стурбованістю.

— Насправді, — почала вона, — мій батько хотів би з вами познайомитися.

— Навіщо? Зі мною?

Це прозвучало, як крик душі.

Мадлен здвигнула плечима, мовляв, на це питання є елементарна відповідь.

— Бо ви були поруч з моїм братом в останні моменти його життя.

Вона сказала це, мило посміхаючись, так ніби оголосила про те, що треба виконати бажання старого примхливого чоловіка.

— Так, звичайно...

Альберт почав приходити до тями і тепер хотів лиш одного: щоб вона пішла ще до того, як Едуард почне хвилюватися і спуститься вниз. Або почує згори її голос і зрозуміє, хто знаходиться поруч, за кілька метрів від нього.

— Гаразд... — додав він.

— Отже, завтра зможете?

— О, ні! Завтра не можна ніяк!

Мадлен Перікур здивувалася його квапливій реакції.

— Себто я хотів... — почав було Альберт, ніби вибачаючись, — якщо можна, то в якийсь інший день...

Він не міг пояснити, чому завтра він не зможе прийти на запрошення, йому просто був потрібен час, щоб оговтатись. Він уявив на секунду, про що могла би розказати його мати оцій Мадлен Перікур, і зблід. Йому було соромно.

— Тож коли ви зможете прийти? — спитала молода жінка.

Альберт знову повернувся до сходів. Мадлен вже було подумала, що у нього там жінка, і йому незручно в її присутності, і вирішила його не затримувати.

— Може, в суботу? — запропонувала вона. — На ве­черю?

Вона заговорила бадьорим тоном, ніби смакувала на­перед думку про те, як приємно вони проведуть час ­разом.

— Ну, що ж...

— Чудово, — підвела вона риску. — Скажімо, о сьомій вечора — вам підходить?

— Домовились...

Вона усміхнулася.

— Мій батько буде дуже радий.

З невеличкою світською преамбулою було покінчено, і після короткого замішання вони обоє подумали, що навіть не будучи знайомими, вони обоє вже мали щось, що їх поєднувало, — щось страшне і заборонене — секрет про ексгумацію мертвого солдата та про його таємне перевезення... (Де його потім помістили, той труп? — питав себе Альберт, кусаючи губи.)

— Ми живемо на бульварі Курсель, — сказала Мадлен, одягаючи рукавичку. — На розі вулиці Проні — це дуже легко знайти.

Альберт кивнув головою на знак згоди: о сьомій вечора, добре, вулиця Проні, легко знайти. Субота.

— Ну, що ж, мушу вас покинути, пане Майяр. Я вам дуже вдячна.

Вона подивилася йому прямо в очі. Поважний вигляд їй дуже личив, але додавав трохи віку.

— Батько не знає про ці обставини... розумієте... я б хотіла...

— Звичайно, — поспішив її запевнити Альберт.

Вона вийшла вдоволена.

Він боявся, що вона знову пхатиме йому гроші в долоню. Щоб він мовчав. Ображений цією думкою, він повернувся і піднявся по сходах.

Тільки на верхньому майданчику він згадав, що не взяв ні вугілля, ні ампули морфіну.

Понурений, він спустився знову. Йому не вдавалося привести думки до ладу й уявити, як йому бути із цим запрошенням до родини Едуарда.

У страху перед невідомістю він почав наповнювати відро вугіллям за допомогою совочка і почув м’який звук лімузина, що віддалявся.

Едуард закрив очі і протяжно застогнав від полегшення. Його м’язи повільно розслабилися. Він схопив шприц, який мало не випав з руки, і поклав поруч. Руки ще тремтіли, але стиснуті груди помалу звільнялися від лещат. Після ін’єкції він, спустошений, довго й розслаблено лежав. Сон приходив рідко. Це був момент польоту, гарячковість повільно відступала, як човен, що зникає в морі. Його ніколи не цікавило море, він не мріяв про кораблі. Але ті ампули мусять мати в собі часточку цього щастя. Бо те, що він після них уявляв, морську просторінь, — це важко було пояснити. Може, вони як факели чи як флакони з еліксиром, який втягує вас у цей світ. Шприц і голка для нього були лише хірургічними інструментами, необхідним болем, а от ампули, вони — живі. Він роздивлявся їх на світло в простягнутій руці, — аж дивно, чого тільки там не побачиш. У прозорих капсулах не було начебто нічого особливого, ніяких витворів фантазії. Одначе він черпав звідти багато чого — відпочинок, спокій, розраду. Більшу частину своїх днів він проводив у туманній невідомості, там, де час не мав виміру. Якби він був сам, то коловся би повсякчас, щоб так і ширяти, ковзати на дошці по гладіні моря (завжди чомусь морські картини — вони мусили прийти звідкись, може, від внутрішньоутробних вод?) Але Альберт, як людина дуже прискіплива, залишав йому на день лише чітко визначену дозу, записував усе, а повернувшись увечері, перевіряв графік, кількість, гортав сторінки, як шкільний учитель. Едуард не перечив. Як і з Луїзою про маски. Одне слово, ним опікувалися.