П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Едуард майже не думав про родину, а от про сестру Мад­лен згадував найчастіше. Він зберіг багато спогадів про неї: її стриманий усміх, смішки під дверима, теплі пальці, що погладжують його голову, їхня здруженість. За неї він переживав. Дізнавшись про його смерть, вона, напевне, страждала, як і всі жінки, що когось втратили. Але час — великий лікар... Траур не буває вічним.

Нічого не порівняти з Едуардовим відображенням у дзеркалі.

Для нього смерть — ось вона, безконечне нагадування про його рани.

Окрім Мадлен, хто ще? Деякі друзі, а хто з них залишився живим? Навіть він, везунчик Едуард, ледве не загинув на цій війні, а що вже казати про інших... Правда, є ще батько, але про нього нема чого згадувати — він зайнятий своїми справами. Як би не вразила його звістка про смерть сина, вона надовго не зупинить його. Він, напевне, сів у машину і сказав Ернесту: «На біржу», бо там треба щось терміново вирішувати, або «У “Жокей”» — бо скоро вибори.

Едуард ніколи нікуди не виходив. Він марнував увесь свій час у квартирі, в тих злиднях. Але ні, злиденність — то не найгірше. Найстрашніше — ця невизначеність, ця обмеженість у всьому і у коштах. Кажуть, що до всього можна звикнути, але ні, це не так! Едуард ніяк не міг звикнути. Коли у нього було трохи енергії, він ставав перед дзеркалом і дивився на себе. Ні, нічого не стихало! Ніколи більше не зможе він стати схожим на людину з цим розпанаханим горлом, без щелепи і язика, з оголеними зубами. Шкіра затягнулася, рани зарубцювалися, але ця діра була жахливою (пересадку шкіри для того напевне й роблять, щоб змусити змиритися, а не для того, щоб зменшити потворність). Із бідністю було так само.

Він народився в розкошах, де ніхто собі ні в чому не відмовляв, бо ніхто не рахував грошей. Він ніколи не смітив грошима, але в його школі, серед його товаришів, були і марнотратники... Та навіть не будучи таким, він бачив світ довкола себе просторим, легким, ситим, з великими кімнатами, з глибокими кріслами, смачними стравами, дорогим одягом. А тепер він ось тут — у холодній кімнаті (бо треба економити вугілля) із зашмольганою підлогою, з брудними вікнами, дешевим вином... У цьому житті все було кепсько. Фінанси узяв на себе Альберт, йому дорікнути нічим. Він спини не розгинає, щоб добути ампули (навіть важко уявити, що він для цього робить, це мусить коштувати недешево, він і справді чуйний товариш). Серце аж тане від зачудування, і ніколи від нього не почуєш ні слова нарікання, ні критики. Він завжди вдає, що все добре (але всередині він, безперечно, стурбований). Неможливо навіть уявити, що з ними двома буде. Але якщо все продовжуватиметься так і далі, їхнє майбутнє райдужним не буде.

Едуард був мертвою ношею, але майбутнє його не лякало. Життя раптово й остаточно розвалилося, і від падіння все зникло, навіть страх. Єдине, що насправді пригнічувало, — то це сум.

Але з недавнього часу стало трохи легше.

Маленька Луїза забавляла його тими своїми масками, вона була такою ж дбайливою, як і Альберт, — маленькою мурашкою, що приносила йому провінційні газети. Його крихкий добробут (хоч він цього і не показував) дуже залежав від газет і від новин, які він звідти черпав. Він відчув, що протягом останніх днів у ньому нарощувалось якесь хвилювання. І чим більше він про це думав, тим частіше йому здавалося, що повертається той стан ейфорії часів його молодості, коли він готував якийсь жарт, малював карикатуру, перевдягався чи провокував. Нині вже не йшлося про якісь вражаючі пустощі його юності, але нутром він відчував, що «щось повертається». Він не допускав у думках назвати це відчуття «радістю». Радість нерішуча, обережна і швидкоплинна. Коли йому вдавалося зібратися з думками, він навіть інколи забував (і це було дуже дивно) сьогоднішнього Едуарда і наче був тим, до війни...

Нарешті він підвівся, дихання вирівнялося, повернулась рівновага. Продезінфікувавши велику голку, він акуратно поклав шприц у маленьку бляшану коробку, закрив її і поклав на полицю. Потім узяв крісло, переставив його, знайшовши потрібне місце, вибрався на нього (не без труднощів — через пошкоджену ногу). Тоді простягнув руку, штовхнув люк, колись пророблений у стелі для того, щоб вибиратися на горище (маленький простір під дахом, де неможливо стояти на повен зріст і де мирно жило багато поколінь павуків і збирався пил від вугілля). Звідти він обережно вийняв свій речовий мішок, де був схований скарб — великоформатний альбом для малювання, який Луїза для нього обміняла, на що — невідомо.