П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Йому треба було ще згаяти дві години.

Він вибирав між тим, чи залишатися на своїй лавці, чи сісти в метро, але куди їхати? Колись він дуже любив Єлисейські Поля. Але відтоді, як він сновигав скрізь із рекламою по обидва боки, — це вже не те. Він вештався по парку, бо прийшов зарано. Так минула година.

Коли він про це подумав, то рівень його тривоги почав зростати. О дев’ятнадцятій п’ятнадцять його вже заливало потом. Він то відходив широким кроком, то повертався і різко міняв напрямок, потупивши очі в землю. О дев’ятнадцятій двадцять він усе ще не знав, про що говоритиме. О пів на восьму він знову прогулявся перед особняком по тротуару навпроти, уже вирішив було повернутися додому. Але ж тоді за ним прийдуть, пришлють водія, який вже не буде таким делікатним, як його господиня. Тисяча і одна причина, щоб знову повернутися до своїх вагань. Але він і сам незчувся, як піднявся на шість сходинок до ґанку, подзвонив у двері, нишком по черзі витер кожен черевик об штани. Серце калатало в грудях. І от він уже у високому, як собор, холі з дзеркалами довкола. Все таке красиве, навіть служниця-брюнетка з коротким волоссям — справжня красуня (о, які ж у неї вуста, а очі!). У багатих все красиве, подумав Альберт, навіть слуги.

По обидва боки величезного вестибюля, підлога якого викладена була великими чорними і білими кахлями у шаховому порядку, перед монументальними сходами з каменю Сен-Ремі стояли два великих світильники. Білі мармурові сходи вигинисто піднімалися до наступного майданчика. Від імпозантної люстри в стилі арт-деко розсипалося, як із неба, жовтаве світло. Гарненька служниця зверхньо подивилася на нього і спитала його ім’я. Альберт Майяр. Він подивився довкола себе вже без жалю за свій вигляд. Він міг би зі шкіри пнутись, але без нормального костюма, смокінга чи фрака, модного циліндра і дорогого взуття він у будь-чому виглядав тут як селюк. А ще ця величезна прірва, переживання попередніх днів, знервованість від довгого очікування... Від того всього Альберт просто розсміявся. Видно було, що він сміється сам із себе, приклавши руку до рота. Це було так спонтанно і так раптово, що гарненька служниця теж розсміялася (Господи, які у неї зубки! її сміх, та навіть рожевий і гострий язичок, і той був прекрасним!). Чи бачив він ці чорні сяючі очі, коли заходив, чи помітив їх щойно? Вони обидвоє сміялися, невідь з чого. Почервонівши, вона відвернулася, все ще сміючись, але мусила виконувати свою роботу, і відкрила двері зліва у великий салон — вітальню з фортепіано, високими китайськими вазами, полицями з книжками з червоного дерева, шкіряними кріслами. Вона показала куток, де він може влаштуватися, як йому зручно, і повернулася, щоб сказати: «вибачте» за той сміх, який не могла стримати. Він підняв руку — «ні-ні, навпаки — смійтеся».

Тепер він був сам у тому помешканні, двері за нею закрилися. Вона зараз повідомить, що пан Майяр — вже тут, веселий сміх затих. Ця тиша, ця величність, ця розкіш зобов’язують. Він торкнувся листочків якоїсь рослини, подумав про гарненьку служницю... Якби він міг наважитися... Він спробував прочитати заголовки книг, провів пальцем по полиці, не наважуючись торкнутися клавіші фортепіано. Він би міг зачекати, поки вона закінчить свою роботу (хтозна, чи має вона її?). Він підійшов до крісла, сів у нього, тоді підвівся, сів на канапу з гарної і приємної шкіри. Розсіяно перегортаючи, передивився англійські газети на журнальному столику. Як би до неї підійти, до тої красуні-служниці? Шепнути їй щось на вушко, виходячи? Чи краще зробити вигляд, що щось забув, знову подзвонити і вкласти в її долоньку записку з... З чим? Зі своєю адресою? А що можна забути? У нього навіть парасолі нема. Так стоячи, він гортав номери Harper’s Bazaar, Мистецької газети та Офісьєль де ля мод. Присівши на канапі, він подумав, що зачекати, поки вона закінчить роботу, було б найкраще, або розсмішити її отак, як щойно. Його увагу привернув на низенькому столику великий альбом, оправлений у білу красиву шкіру, м’яку і шовковисту, як і все довкола. Якщо запрошують на обід — то скільки ж це коштує? І ще одна дилема — куди піти? Він узяв альбом, відкрив його. Може, в Буйон Дюваль? Для нього це нормально, але запрошувати туди молоду дівчину не можна, а особливо таку, як вона (а вона прислуговує у багатих будинках, де навіть на кухні має бути срібний посуд). Аж раптом його живіт зсудомило, він ковтнув слину, щоб не виблювати, смак блювотиння наповнив його рот. То було фото з весілля Мадлен Перікур і капітана д’Олней-Праделя — рука об руку.