Володимир Кошелюк - Green Card

– Спасибі вам!

Бос знову відкрив комп’ютер і втупився в якісь документи. Я позадкував до свого місця. Там куняв Гелон, міцно тримаючи пляшку з водою. Тихенько примостився поряд. Невже через десять годин я зможу зібратися й так запросто полетіти до своїх?

– Вирішено?

У мене серце впало нижче ватерлінії.

– Ти ж спав! Мать твою, ну й перелякав…

– Я сплю, наче пес.

– Домовились п’ятого лютого в Нью-Йорку. Бос звелів у тебе адресу взяти.

– Офіса?

– Мабуть. Каже – всі зберуться.

– Ясно. Записуй.

– Чекай, дістану телефон.

Гелон повернувся на своє місце, а я скрутився біля ілюмінатора. Треба ще розрахуватись із «Academy», зателефонувати Карлу, дізнатись, як там Білл.

Але то побічне. Головне – я їду додому.

В аеропорту «Бориспіль» одразу відчув – ось він, дім. Опецькувата тітонька з розпашілим лицем врізалась з усього маху в бік.

– Какого хера вылупился? Набухаются и шляются тут, уроды…

Біля тітки дріботів миршавенький чоловічок зі скиртою пакетів, торб, ще й тяг пузату валізу на коліщатках. Він утягував голову в плечі, поспішаючи за своєю широкозадою «половиною». Я тільки покліпав. Що тут скажеш – «Киев, мать городов руських».

Утім, ще на паспортному контролі запахло рідною стороною. Митник, схожий на бульдога, втупився посоловілими очицями в паспорт.

– Цель визита?

Я вирішив прикинутись шлангом.

– I do not understand.

Митник пробурмотів матюк й насилу розвернувся усім тулубом.

– Марин! Подойди.

Підбігла струнка дівчина у форменому кителі й такому щільному макіяжі – аж очі виїдає.

– Спроси цель приезда.

– What is the purpose of your visit to Ukraine?

– Business.

– Tell specific.

– Conference of IT.

– Следуйте за нами.

Мене привели в маленьку кімнатку. Жирдос витрусив наплічник, почав копирсатися в речах коротенькими пальцями, схожими на сардельки. Я спокійно сидів за столом, розглядаючи нігті. В митника, коли взяв новенький «Apple», навіть очі заблищали. З превеликим жалем поклав на стіл. А от супутниковий телефон викликав здивування. Він його крутив і так, і сяк, але все не міг зрозуміти, якого рожна це добро лежить у торбі.

– Спроси – что это?

– What is this?

– My telephone.

– Why is there?

– Rules US airports.

Вони ще з півгодини удвох трусили мої манатки, ласо поглядали на кредитки й декілька сот баксів готівкою, проте відпустили без всякого там «Welcome to Ukraine».

У терміналі я насилу пропхався крізь щільну юрбу.

Проте відчуття тривоги чомусь не відпускало. На кожному кроці мєнти з автоматами, бандитські мармизи плямистих «беркутів» – це нервувало. Швидше на повітря. Морозець бере добрячий – та й не дивно, середина грудня. Люди біжать підтюпцем. Хто до метро, кого родичі забирають, а хто на таксі. Тут в основному іноземці. Таксисти швендяють, запрошують.

– Эээ, мистер, такси. Where?

– Vidubichi station. How much?

– Три хандред долларс.

Я мало торбу не впустив.

– Мужик, а не охирів ти часом? За такі гроші ти мене повинен разом з торбами до Видубичів нести на горбу, ше й кавою дорогою частувати.

Таксист витріщив баньки.

– Наш? А чего мозги паришь? Іди к…

– Давай так – двадцять баксів, сумки гружу сам.

Дядько ледь не захлинувся, почервонів, але махнув рукою. Я заперся на заднє сидіння. Бита «Авео» рикнула – і ми влилися в дорожню плутанину.

Водій увімкнув радіо. Поміж піснями та анекдотами проскакували повідомлення про протести, Майдан, побиття студентів. Дядько декілька разів бликнув у дзеркало, наче прикидав: заговорити чи ні.

– Из-за бугра прикатил?

– Угу.

– И чего там говорят про нас?

– Нічого не чув. Якби на українські сайти не заходив, то й не знав би нічого.

– Да, опять вывели народ. Я сам первого на Майдане был. Толпа, капец. Злющие все. Что-то серьезное назревает, одними песнями и плясками не обойдется.

Я промовчав, роздивляючись столицю. Брудні кім’яхи снігу, метушливі перехожі, похмурі естакади. Все, як і було.

– Ах ты ж, мать твою! Видал урода!..

Лискучий «BMW», ледь не черкнувши крило, вискочив попереду, не вмикаючи повороту, гайнув в іншу смугу й полетів, викидаючи дрібний сніг з-під коліс.

– Так и живем. В Штатах, наверно, такого не увидишь. А тут, сука, сначала купит машину, а потом права, и дергается, король дороги, мля.

Водій матюкався, але я не слухав, притулившись лобом до холодного скла.

– Все, мы на месте. Автовокзал.

Розплатившись, підхоплюю наплічник. Наче воно, наче й не воно. Автовокзал перебудували, від старих «Видубичів» лишився тільки перехід до метро.