Володимир Кошелюк - Green Card

– Вихователем, кажеш, робив, у дитячому центрі?

Я тільки очі опустив. А за вечерею виклав усе як є. От тільки що воював, не став казати. Проговорили до півночі. Першим здався дід, потім мама. Лишились ми з татом.

– Тепер розказуй усе, як було. Я теж з Афгану додому писав, що в Казахстані служу.

Тато розумів. Сам через таке пройшов. І людей перебив свого часу не менше. Ми вперше у житті отак відверто говорили. Розійшлись, як у вікнах засіріло.

Телевізор розривався. Євромайдан. Барикади. Сотні. Революція!

Я похмуро розглядав ті картинки і згадував дві тисячі четвертий. Як ми вірили! Мама плакала, коли дивились інавгурацію Ющенка. Це був перший наш президент. А потім усе закрутилось…

А зараз… Я поїхав з однієї країни, а повернувся до іншої. Вже наприкінці дві тисячі шостого ми відчули якусь відносну стабільність, отримали трохи грошей і надію. Люди кинулись купляти, будуватись, працювати, жити.

А далі… далі веремія з «любими друзями».

Я зі скорботою переглядав кадри, коли закуті в броню гицелі гамселили дітей, які, власне, нічого й не зробили. Тож владу в Україні не зміниш протестами. Можуть змінитись особи, але суть єдина. За це десятиліття суспільством розповзлися й вкорінилися метастази бандитизму, рекетні й кидал, які нині ходять у костюмах і навіть гарно розмовляють англійською та прикладають руку до серця, коли виконується державний гімн. І знищити їх можна тільки ампутацією. Із супутньою конфіскацією.

Я не знавець у політиці, але життя мене навчило, що одна й та сама стежка завжди веде в одне місце.

Цієї осені до села дотягли газ. Люди раділи – не треба більше вставати чим світ й розпалювати груби, трусити сажу й виносити попіл.

Тепер хата, як міська квартира. Мама раділа, але на очі навертались сльози – баба не дочекалась, не нагрілась.

Я ж бродив околицями, заходив за ставок, підіймався до Магури.

Крихітне озеречко завмерзло, але з нього, пробивши крижаний накип, весело дзюркотів струмочок. Я постояв там, згадуючи пасовище. Немає нікого – баба вмерла, Топік пережив її лиш на місяць, а нашу Куклу здали. Мама казала, що в неї з очей текли сльози, як затягували корову на машину…

Я зціпив зуби й притис скроню до скелі. Вона видавалась дивно теплою. Постоявши трохи, зачерпнув води. Аж зуби звело. Згодом дістав пів білої хлібини, меду й жита. Посипав навколо збіжжям, хлібину лишив біля озерця, густо намастивши медом. Нащо так робити – не знав, але відчував, що треба.

Потім надів шапку й мовчки рушив додому.

Дні летіли швидко. Наче тільки приїхав, а ось уже й пора наближається. За цей час встиг зробити батькам швидкісний інтернет, заплативши за користування на рік уперед. Купив татові гарний ноутбук і нову LCD-панель замість старого телевізора. Тепер можна буде розмовляти по «Скайпу».

Коли вже їхав, мама дуже плакала, але тато лиш міцніше обійняв її й стиснув мою руку. Дід – згорблений, висхлий за цей час – втираючи сльозу, ляпнув мені по долоні за своїм старим звичаєм…

У Нью-Йорку кружляв лапатий сніг, тротуарами сунули такі юрбища людей, що я навіть розгубився. Проте, зорієнтувавшись, зняв кімнату й цілу ніч просидів з книжкою в навушниках. Слухав улюблене.

За годину до зустрічі прибув до офісу. Охорона перепинила ще на вході, але один дзвінок – і я на чотирнадцятому поверсі перед ошатними скляними дверима з написом «FiSI» [109] Цю абревіатуру мовою суахілі можна прочитати як «гієни». . Літери вміщені всередині кола, яке зсередини гладеньке, а назовні стирчить гострими шипами. Хто знає суахілі, мимоволі замислиться.

Увійшов. Просторий хол, м’які меблі, величезні акваріуми з тропічними рибами.

Тут усі знайомі. Хвилин десять ми теревенили, поки з височезних дубових дверей не визирнула секретарка.

– Містере Раш, зайдіть.

Кун сидів за широким столом. Стіни по праву й ліву руку від нього займали стелажі з книгами. В цьому кабінеті не було вікон – лише лампи денного світла.

Збоку від столу мовчки стояв чолов’яга зі шкіряною текою. Костюм мішком, наче замість плечей в нього дві перехрещені палиці. Довгі руки, пронизливі очі й маленька голова робили його схожим на богомола. Кун кивнув мені на крісло навпроти.

– Як справи, містере Раш?

– Добре.

– Наскільки я розумію – ви приймаєте пропозицію?

– Так.

– Тоді знадобиться підписати контракт і ще… деякі папери.

– Готовий.

– Містер Хелрайт…

Чолов’яга ступив до мене й розкрив теку. Товстенька пачка листків. Коли він заговорив, голос линув ніби з глибокого підвалу: