Володимир Кошелюк - Green Card

Хвилини три блукав, поки знайшов касу. Касирки все ті ж. Навіть та сердита тітка, яка завжди кидає квиток, ніби милостиню старцю.

Розклади з маршрутами. Узяв білет, вийшов надвір. Дух той же – пиво й біляші. Зачучверені дядьки з потертими торбами, опасисті тітки розсілися по лавках, жують пиріжки, «інтелігенти» із саквояжиками крадькома зиркають на розчервонілих студенток, що регочуть, аж падають, збившись у чималеньку купку. Я став осторонь, глибше натягнувши шапку.

Тіло била дурна дріж, наче стояв голий на цьому белебені.

Бач – розсуваючи миршавий народ, простує наряд «Беркута». Червоні мармизи, очі, як у поросят, на головах чорні шоломи. Ні хріна собі – мабуть, точно щось серйозне робиться у місті.

Люд тулиться обабіч, відводить погляди. Натужно сопучи, до перону підходить задрипаний «ЛАЗ». Двері розчахнулися, з нутрощів вивалюються заспані, причумлені люди. «Беркути» на підхваті.

Обступили двох дядьків, розчахують торби, крутять зім’яті паспорти. Цибатий хлопчина, втягнувши голову в плечі, швиденько простує до метро. За спиною підскакує важкенький наплічник, на ногах військового штибу берци.

– Сюда! Сюда, кому сказано! Ты шо, козел, оглох?!

Хлопчина виправдовується, щось доказує деренчливим голосом. Куди там! За барки – й в «опорный пункт». «Там ты нам, сука, расскажешь, на хера строительную каску в рюкзаке таскаешь. И все остальное».

Хлопчина безпорадно оглядається, але люди відвертаються, впирають погляди в землю, ховаються в тінь…

У селі ніч. З автобуса я зійшов сам. Еге, навіть накриття на зупинці зробили з профілю. Поряд – чепурненька лавка, але смітник забитий пляшками, навколо купи насіння, пустих цигаркових пачок, недопалків.

Я підтягаю лямки. Ще трохи – і наша вуличка. Стежка заросла молоденькими кленками, насилу продерся. Крізь голі гілки видніються повітка й хата.

Ноги спотикаються через крок. Простую, наче уві сні. Аж не віриться: невже це справді я підходжу до зеленої хвіртки?

Чорніють акуратні квітнички, торгаю ручку – хвіртка гримнула, але не піддалась. Зачинено. Смикаю сильніше. Де ж Топік? Він завжди першим вибігав на гук. Гримаю ще і ще. У веранді загорілось світло, рипнули двері. Мама.

– Хто там?

– Це я, мамо. Я…

Мама побігла. Як була – в домашньому халаті й капцях. Ледве відщепнула клямку, обхопила за шию. Вона мовчала, а я тільки відчував, як по щоці котиться щось гаряче. Далі вибігли тато й дід. Так ми й стояли посеред двору. В мене лоскотало очі, судомою зводило щелепу.

– А де ж бабуся? Пішла кудись?

Мама притислась міцніше й голосно заридала…

Легенький вітерець кушпелив дрібний сніжок. Тут, на горі, завжди вітряно. Старі люди колись так і говорили: «Пора вже на гору».

Між закоцюблими гробиками метлялись вицвілі паперові квіти, ворушились пошарпані вінки. Мала чорна собачка, сторожко озираючись, шугнула в чагарі.

Я сидів на вузькій лавці й говорив з бабою. Оповідав, як служив, як сидів у ямі, як нарешті прибився до дому та її не застав.

Вона безтямно любила мене, боронила від усіх й завжди підтримувала в усьому. Зі шліфованого граніту на мене дивилася зовсім молода дівчина. Таку її я тільки на фото бачив.

Завжди молода. Мама сказала, що померла раптово. Просто упала, та й усе. Півтора року тому. Саме тоді, як я був у полоні. Чого ж не казали? «Не хотіли душу рвать. Вирішили – взнаєш, як приїдеш».

Хуртовина розбиралась усе більше й більше. Я сповз із лавки й сів біля гробика, притулившись до пам’ятника спиною.

– А я тобі цукерки привіз. Чуєш, ба? Такі, як ти любиш. Цілу коробку…

Поставив на гробик круглу тверду коробку з яскравими малюнками. Хуртовина кружляла, сікла дрібненькою порохнею. Далеченько внизу блимали жовті вогники.

Тяжко піднявся на стерплих ногах. Притисся до пам’ятника, змів сніг й почвалав далі. Ось дідова мати. Насипав і їй жменю цукерок. Любила мене малого, оповіла багацько всякого. Там, далі, бабині батьки. Старого не пам’ятаю, а от до баби бігав гратися. Тримайте, пращури, тризну. Так бабуся говорила – справимо тризну по пращурам і щурам своїм.

Глупої ночі вийшов з кладовища. Вітер стугонів у верховіттях, шпурляв пригорщі снігу в лице. По той бік старе кладовище, де людей ховали в голод. Як був малим, з бабусею ходили сюди. Багацько й там наших родичів лежать. І гробики тут довгі, наче кагати. Бо клали скопом й загортали, наче здохлу худобу.

Через півгодини ледве дошкорбав додому. Мама накрила вечеряти. Ми їли й розмовляли. Я спочатку хотів прикидатись і далі, але як перевдягався, у кімнату зайшов тато. Глянувши на мої тату, щільніше прикрив двері.