Володимир Кошелюк - Green Card

– Що за холера!

– Змія.

– Смієшся?!

– Ні, точно. Бува, приповзають. Боїшся?

– А ти ні?

Нік хмикнув.

– Пішли. У нас ще й алігатори є.

Покрутившись вузькими вуличками, вийшли на широкий проспект. Людська тиснява глушила. Юрби туристів, вуличні музики, продавці з лотками, гамір, крик, суміш запахів збивали з ніг, проходили повз, штурхали в плечі, наступали на ноги.

– Це Роял-стріт. Тут завжди до чорта народу. Туристи в основному. Підемо далі – в справжній Ну Орленз [33] Так місцеві жителі вимовляють назву «Новий Орлеан». .

– І тут нічого. Давай трохи побродимо.

– Давай.

Ми повільно сунули людським потоком. Обабіч тротуару стриміли стовпчики з навершями у вигляді кінських голів. Дивовижні балкончики з ліпниною й кованими витребеньками. На багатьох – низки різнобарвного намиста. А ось тут живе справжній оригінал – усе завішане маленькими скелетиками. Дуже багато зелені й квітів.

– Куди далі?

– На площу Джексона. Там я вперше побачив морпіхів.

Годин за п’ять облазили центр, побували біля собору Сен-Луї, зайшли в аптеку-музей, повитріщались на кокаїнові таблетки від зубного болю й ще всіляку дивину. Нік уперто не хотів заходити в магазини вуду-сувенірів, що стриміли на кожному кроці. Лиш рукою махав, мовляв, то все шняга для туристів.

– Справжнє вуду інше. Якщо захочеш, підемо до справжніх бакоро. Бабуся їх усіх знає.

– У неї дім, уважай, у самому центрі.

– Тут завжди жив бабусин рід. Мама, як вийшла заміж, переїхала в будинок на околиці. Там їх і застав ураган.

– Даруй, не хотів нагадувати.

– Та що там. Чотири роки пройшло. Я тієї ночі лишився у бабусі – до півночі гуляв з друзяками. Трохи випив, травички курнув. Батько б прибив. А бабуся приймала яким є. Тієї ночі нас лишилось тільки двоє. Довго шукали своїх. Знайшли тільки за тиждень. В моргах тіла складали купами – з підлоги до стелі.

Я ніколи не забуду той запах. Бабуся носила трави і в кожній трупарні робила ритуал. Я спитав – навіщо? Щоб бакори не забирали дух.

– Це страшно, бро. Співчуваю.

– Пройдемось до кінця набережної – й додому. А то бабуся дасть жару, якщо джамбалая прохолоне.

Поряд хлюпотіла Міссісіпі. Коричнева вода сердито брижилась, плювалась піною, бризкала в лице дрібними краплями. Старосвітські пароплави з гребними колесами катали юрмиська людей, що блискотіли дрібними спалахами, вигиналися біля бортів, ляскотіли дикими дитячими голосами.

Хоч у місті стояла волога духота, тут гуляв холодненький вітерець. Нік мерзлякувато повів плечима. Я мовчав. Навколо почали збиратись люди. Гамірливі підлітки, музики в яскравому лахмітті, якісь творчі особистості з мольбертами. Потягло гіркуватим димком…

Бабуся Марі відразу загрузила роботою. Розставляти миски, перенести їжу з кухні на стіл. Страва ще буркотіла в каструлях, пирхаючи духмяним чадом. Усе було таке пахуче й незвичайне, що ледве ковтав слину. Нарешті сіли.

Джамбалая виявилася таким собі рагу з рису, овочів та м’яса. Воно було гострим і плавким. Незчувся, як вимолотив цілу миску. Далі гамбо – густий наваристий суп. Потім перепав шматок курки, запеченої з овочами. На десерт місця майже не залишилось.

Після обіду сиділи на ганку. Бабуся Марі пихкала довгенькою люлькою.

– Ніккі писав, що твоя бабуся бокор?

Я мало з крісла не впав.

– Та я не знаю, що це точно означає.

– В тебе є грі-грі [34] Талісман вуду або амулет для захисту власника від зла чи просто на щастя. ? Оте, на шиї.

– А, свастя [35] Свастя – прадавній народний оберіг, символ чоловічого начала, експансії, пошуку, відкриття чогось нового – і у фізичному, і в інтелектуальному сенсі. з вовками. Є.

Бабуся Марі обережно торкнулась ланцюжка, колупнула нігтем вовчу голову.

– Сильний грі-грі. Зроблений на бій. З обрядом.

– Це що?

– Захист щільний. Спеціально для воїна. Чую сильних лоа [36] Лоа – в релігії вуду невидимі духи – посередники між Богом і людиною. .

– Бабуся дала перед від’їздом. Сказала – нізащо не скидати.

– Мудра жінка. Хотіла б я з нею поговорити.

Того вечора ми довго теревенили. Я розказував давні бувальщини, як дідів у Сибір висилали та баби колоски різали в голодний год. Бабуся Марі хилитала головою й геть признала за свого. Доля наших пращурів виявилась схожою – суцільний полон та кріпацтво. Старенька оповіла чимало історій. Вона знала своїх предків по матері до десятого коліна. Ба навіть з якого африканського племені вийшли.