Володимир Кошелюк - Green Card

– Ніхто не приїхав?

Сержант Далуз втирає лоба білою хусточкою.

– Ні, сер.

– У Штатах родичів немає?

– Жодного, сер.

– Не тужи, синку. Життя все вирівняє. Я шукав тебе, хочу сказати пару слів. Після учебки за спеціальністю ваш курс відправлять в одну з держав деплойменту. Відразу подавай на громадянство. Три-чотири місяці, й отримаєш. А це вже секретні допуски й інші гроші. Взагалі-то я бачу тебе в снайперській школі.

– Є й така?

– Є. Відслужиш першу кампанію, й подавай рапорт. У тебе справжній талант, синку.

– Дякую, сер.

– Треба рекомендації – звертайся.

– Дякую, сер. Я вас ніколи не забуду.

– Щасти, синку. Бережи себе.

Далуз міцно стис мені руку й пішов. Я судомно ковтнув. Був би тут тато…

– Бабусю – це Ден, я про нього розповідав.

Нік блищав усіма зубами. Невеличка сухенька бабуся пильно зирила з-під білого капелюшка. Пронизливі колючі очиці штриконули аж у печінки. Я усміхнувся.

– Радий познайомитись, мем!

Старенька підійшла ближче. Дрібненькі зморшки розповзлися.

– Я теж рада. Ніккі багато розказував. Буду називати вас Денні. Нічого?

– Добре, мем.

– Кажи, бабуся Марі. Дайте вас обійму – такі красені!

Старенька згребла нас в обійми, аж шиї затріщали. Від неї йшло якесь тепло. На мить здалося – повернувся додому.

– Дене, як плануєш ці десять днів?

– Не знаю. Взагалі хотів відмовитись й рушити на базу прямо завтра. Все одно йти нікуди.

– Поїхали з нами. Знаєш, як бабуся готує гамбо? Язик ковтнеш!

– Незручно якось…

– Поїхали, Денні. У нас великий будинок, лишилась я сама. Тільки й радості, що Ніккі.

– Давай бро, круто відпочинемо.

– Тебе ж друзі чекають, а я…

– Які там друзі! Одні в тюрмі, інші доходять в підвороттях. А після урагану… Наш квартал пропав. Так що – давай.

– Уговорив.

Бабуся Марі ще раз обійняла. Далі рушила в готель, збирати речі. Зібрались і ми. Казарма блищала зразковим порядком – як тоді, першого дня. На плацу ганяли рекрутів з переляканими очима.

Перша фаза. Щасти вам. А ми рушаємо далі.

Новий Орлеан блискотів і переливався новорічною ялинкою. Ми з Ніком ледь живі після прощального рейду по барах Сан-Дієго. Бабуся тільки підсміювалась, коли вивалились з літака зелені, як лайми. Виглушивши на двох чотири літри води, ледве дісталися на місце.

– Денні, ось твоя кімната. Туалет у кінці коридора.

Лягай.

Гепнувся на м’яку постіль. Оце підвертає! За все життя не випив стільки, як за один вечір. Голова тріщить. Треба хоч трохи поспати.

– Денні, Денні, вставай, синку!

У роті наче клоп здох. Насилу підняв голову.

– Ось, ковтни. Враз відпустить.

Узяв теплу чашку. Ковтнув – баньки мало не лопнули. Міцний, пряний дух забив ніздрі. З очей полетіли сльози.

– От і добре. Піду Ніккі напою. Вмивайся, та снідать.

Відвар і холодна вода підняли на ноги. За п’ять хвилин я вже за столом, вдихаю аромати й ковтаю слину.

Стіл заставлений наїдками. Вмощуюсь на високий стілець з точеною спинкою.

– Диви, вже вмостився.

Нік позіхав, наче збирався затягти весь стіл.

– Сідай, алкаш.

– Це ж ти кричав дівці: «Давай рому, давай рому!»

– Вона й дала.

Нік фиркнув.

– Їмо, бо після відвару наче дірка в животі.

– А бабуся?

– Вона ніколи не снідає.

Я потягнувся за невеличким хлібцем з твердою запеченою шкоринкою. В мисці парувала яєчня з беконом, томатами, зеленим перцем. Духмяна кава лоскотала ніздрі. На широкому блюді розвалився соковитий кавун. Ми молотили, як з голодного краю. За десять хвилин лишились тільки чисті тарілки й смугасті шкурки.

– Фу-х, треба надіти спортивні штани…

– Звикай. У бабусі голодним не будеш.

– Та я бачу. Куди тепер?

– Побродимо містом. Покажу, що тут і як.

– Добре. Тільки посидимо трохи, бо прямо зараз не встану.

– Ходім, а то бабуся гарячого шоколаду принесе, потім тістечок знайде, далі рис з бобами…

– Пішли.

– Пройдемось Кварталом, послухаємо справжній джаз, полазимо кафешками.

– Поїли, хлопчики? Як тобі наша їжа, Денні?

– Дуже смачно. Особливо ті хлібчики.

– О, це бісквіт. Моя мати передала рецепт. Гуляти?

– Так бабусю, покажу Дену все.

– Тільки не запізнюйтесь на обід. Я готую джамбалаю.

Ми вийшли на широкий ганок. Зграбний біленький будиночок стояв у глибині просторого дворика, оточеного кованою загорожею. Дерев’яні сходинки рипнули. Щось пурхнуло від ноги у високу траву, наче шланг потягли. Я аж підскочив.