Володимир Кошелюк - Green Card

Перед виїздом заїхали на стрільбище. Автомати працювали бездоганно. Головне для нас – якнайменше шуму й подавляючий вогонь. З собою брали тільки зброю, БК, аптечки, приціли нічного бачення й тепловізор, по флязі води й пакунок енергетичних батончиків. Ще раз передивились документи, що надав мені Кун – супутникові знімки, приблизне планування будівлі, кількість бойовиків.

Чеченців не треба натаскувати. У них за плечима дві війни й безліч кривавих розбірок в Україні. Той же Руслан воював з дев’яносто четвертого. Разом ми розробили план, обговорили нюанси. Лишилось дочекатися ночі.

Увечері потроху почався дощ, а опівночі він уже періщив суцільною стіною. Струмені затікали під каптур, сікли в лице. Добре, що ми в масках. «Санич» вів машину обережно. В зеленому світлі «нічника» все навколишнє здавалось потойбіччям з дешевого фільму жахів.

Близько першої години ми вийшли на точку.

У видолинку стояла облуплена довгаста будівля. Навколо ні душі, тільки дощ шельпотить, ляпає в розкислу землю. Метрів за триста залягли. Я обдивився будівлю в тепловізор. Нічого. Підкрадаємось ближче. «Санич» завмер: щось дзявулить. Собака. Добре, що вітер навпроти. Треба починати. Поряд сопе Руслан. Час!

Серце шалено гатить. Я, Іса й Ахмет забігаємо на територію. Під ноги кидається волохатий клубок. Іса піддає ногою, постріл. Безформна купа ляпає в грязюку. Дерев’яні двері відхилені, в щілину пробивається жовте світло.

Перемикач «калаша» стоїть на одиночних. Рву двері на себе – коридор. Цементна підлога, ослизлі стіни, тьмяна лампочка. Прямокутна пляма світла падає в коридор. Караулка. Працюємо…

У ніс ударив сморід гнилих шкарпеток, прілих тіл, непраного одягу. Хропіння, сонне буркотіння.

Тіла валяються покотом на казармених ліжках, зброя де попало. Стою в проймі дверей, Іса страхує. Б’ю короткими чергами. Тіла смикаються, сповзають додолу. Один підхватився зопалу, куля потрапила в голову, довбня зірвалася, друзки мозку, крівлі обляпали мені груди й лице.

Рахую – п’ятеро. Ще десь вісім вештаються. Киваю – працюємо далі. Рухаємось проходом. Темні цементні клітки без дверей. Десь спереду маячить жовтий відблиск. Щось вийшло посередині, відкидаючи бахмату тінь.

– Серый, это ты? Какого ху…

«Калаш» сплюнув гільзу, постать гепнулась. Бігом! Осьо вони, тут: широкий каземат, стіл, пляшки, небриті морди.

– Лежать, суки! Работает спецназ! Морды в пол!

Один скочив і відразу ж відлетів до стіни збитий чергою. Ближній вихопив пістолет, але я швидший. Інші попадали. Швидко в’яжемо пластиковими наручниками, затикаємо роти брудним ганчір’ям.

У кутку хрипить рація. Купи одягу, банки з тушонкою, водяра, бульбулятори. «Апалченци» страшенно смердять, у двох темні плями на штанях.

На руках, на грудях – наколки, зроблені явно не в тату-салонах. Треба знайти серед них «бугра». Так, що тут?.. Оцей, мабуть: на плечі павук у павутині, на всю спину – церква. Піддаю носаком по печінці. Постать скручується, наче хробак. Перекидаю на спину – те, що треба: очі закочені, з-під кляпу тече піна.

Я витягую з рота ганчір’я. Хрипить, падло.

– Где пленные?

– Дрочи, чертяра…

Видобуваю ніж, запихаю назад кляп. Шарк! Вухо відлетіло, наче вареник. Крівля потоком. Скот замукав, закрутив головою, випинаючись всеньким тілом.

– Розважаєшся?

У двері зазирнув Руслан.

– Давай швидше, «Санич» щось очкує.

Я зиркнув на нього. Чеченець сахнувся. Мабуть, щось не те побачив.

– Слушай сюда, мразь! Сначала уши, потом нос, напоследок – член. Буду строгать, пока не заговоришь, въехал? Где пленные?!

Паскуда закивав, замотав макітрою, розкидаючи бризки крові, просипів:

– Там они, во дворе. В ямах…

Затовкмачую покидьку рота. Тим часом Руслан й Ахмет обійшли будівлю, перевірили кожен закапелок. «Санич» блює в кутку, Руслан похмуро втупився в тих, що лежать тут.

– Пішли, щось покажу…

Бетонна кімната вісім на шість. Вся підлога залипла брудним місивом. Під стелею лампочка на довгому шнурі. В кутку колода, на кшталт м’ясницької, посічена, просякнута кров’ю. Тут же валяється сокира з якимись ошметками, налиплими на лезі. Сморід забиває віддих, підвертає тельбухи.

Роздивляюсь краще: шмаття шкіри з довгим волоссям, якісь почорнілі обрубки. Це скрючені людські пальці. Ледь стримую блювоту. Вибігаємо надвір. Ось воно: бетонна цямрина трохи виступає над землею. Грубі ґрати з арматури, навісний замок. Знаходимо якусь залізяку, вивертаємо. Підсвічую ліхтариком, промінь стрибає, наче скажений, серце тіпається.