Володимир Кошелюк - Green Card

– Зрозуміло. Ну, парень, скільки даєш?

– А скільки береш?

– По три штуки на брата. Мені п’ять. Снаряга наша.

– Годиться. Половина зараз, половина, як батько буде дома. Робити будете все, що скажу.

Руслан пожував губами.

– Умар – впрягаєшся за нього?

– Так.

– Тоді базара ноль. Де зустрічаємося?

– Коло «Видубичів», під мостом.

З тим Руслан і випарувався.

Умар пройшовся вздовж кімнати, злегка підшкандибуючи. Я встав.

– Спасибі, дядьку Умар!

– За що?

– За допомогу і…

– Яка допомога? Сиджу тут, наче…

Він махнув рукою і відвернувся. Я підійшов й міцно обійняв його. В старого бойовика на очах стояли сльози.

– Виручиш старого, подзвони. Запиши телефон…

З Козина я виїхав опівдні. Трасою мчали потоки авто. В мене навіть спина змокла, бо давно не їздив в такому трафіку. Але нічого не вдієш – треба скупитись.

Мені треба на Андріївський узвіз. Тому заїхав на стоянку біля «Фуршету» коло «Видубичів». Хай «дев’ятка» почекає тут декілька годин.

Метро гуде. Вітер з тонелю рве олімпійку, обдає могильним подихом. Рельси гудуть. Люд тулиться на пероні, відходить від краю. Підлетів потяг, шваркнули двері. Народ квапливо заповнив вагон. Я став біля протилежних дверей, притиснувся спиною. Наче й не їхав звідси. Кляте місто…

Оглядаюсь навкруги. Студенти тупляться в смартфони, опасисті дядьки лупають на молоденьких випещених дівчат, бабульки сердито зиркають на розфуфирених «прасцітуток».

Оголосили перехід на «Театральну». Перейшов, доїхав до «Контрактової», вийшов. Дістався узвозу. Тепер треба знайти крамницю «Рекрутъ».

Піднімаюсь нагору вулицею з грубою бруківкою. На узбіччях лотки – дрібниці для туристів. Мені потрібен номер 2-В. Вхід з вулиці у двір, далі – в підвал. Ага, осьо він…

Біля дверей лежить німецька каска. Спускаюсь крутими східцями. В ніс б’є дух армійського складу. Тісне приміщення з довгими стелажами. Ого, вибір тут що треба! За шість років майже нічого не змінилося. Поблудив між прилавками. З чого почати? Взуття. За мить підскочив хлопчина-продавець.

– Что-то конкретное?

– Так.

Я дістав список.

Через півтори години ледь зміг підняти торбу. Снаряга добряча. Я вибрав вологозахисний костюм «FSS», берци, флісову шапку, стрілецькі рукавички. Підібрав гожий наплічник, наколінники, потовивідну білизну й ще купу корисних дрібниць.

Тепер можна й до справи.

Крапає холодна осіння мряка. Під ногами в’язка твань. Ноги по коліна в грязюці, липкій, наче мед.

У траншеях хлюпотить вода.

Ми на місці. Вісім годин від Києва по убитих дорогах. Обшарпаний «Форд Транзит» витряс усі нутрощі.

За кермом навперемінки Руслан і Ахмет. Я, Іса й Ваха вмостилися на мішках і пакунках з одягом, снарягою, їжею.

На «передок» прибули десь о п’ятій. Всі блокпости минули без проблем – цей «Форд» тут знали. Тільки на одному стояли, мабуть, колишні «беркути». Ці взялися шманать серйозно, з собакою. Але триста баксів швидко підняли шлагбаум.

На позиції нас уже чекали. Бійці закіптюжені, в резинових чоботях, з обшмульганими «калашами». Підійшли троє – мужики років за сорок. Поздоровкались. Сіли перекурити.

– До мене Умар дзвонив, – озвався один. – Просив допомогти. Розказуй.

– Треба пробитися до Воровського. Там в полі склади покинуті. Полонених дістати.

Вусатий старший сержант затягнувся, аж у грудях засвистіло.

– Як ти це собі уявляєш, пацан? Туди кілометрів п’ять, «сіра зона», лазять всі, кому не ліньки. Людей з позиції я не зніму, вогнем теж не піддержу. Узнає комвзвода, мене першого ж і посадять.

– Нам треба провідника і щоб хтось зустрів біля «лінії». Все.

– Не знаю… На таке ніхто не згодиться. А як засічуть? Що наші, що ті можуть такого артой навалять – кісток не знайдуть.

– Провіднику – дві тисячі баксів. Тобі – одну, якщо зустрінете нас «бетеером» ось тут.

Я показав місце на пожмаканій карті. Вусань пошкрябав зморшкувату шию.

– А екіпажу «бетеера» я що скажу?

– Кожному по триста.

– Гаразд, питань нема. Раз таке діло, то сам і поведу. Ми з мужиками тоді договоримся. Давай бабло…

– Половину зараз – половину, як повернемося.

– Диви, молодий, а жучара! Ладно, хай буде так.

Ми зайшли в сирий бліндаж, я відрахував гроші, які носив на собі в герметичних пакунках.

Позивний старшого сержанта – «Санич». Поки він ходив залагоджувати справи, ми перевдяглися й дістали зброю. Старенькі АК-74 з ПБС й патронами УС [114] Патрон, призначений для безшумної автоматичної стрільби з автомата, обладнаного штатним глушником ПБС. .