Светлана Талан - Замкнене коло

Мирослава забрала теку з документами та вийшла надвір. Проходячи повз стіну, вона непомітно погладила її долонею, ніби живу істоту.

«Це все моє, наше», – подумала вона та непомітно задоволено осміхнулася.

Сьогодні вона попрямувала до податкової інспекції. Не дуже привітне місце, але що вдієш? Закінчувався термін дії ліцензії на спиртні напої, тож треба йти, щоб отримати нову. Мирославі нелегко було звикнути до зверхнього ставлення податківців до підприємців. Працюючи в школі, вона звикла спілкуватися з інтелігентними вчителями, які перебували в рівних умовах. Навіть директор чи завуч не дивилися на вчителів з такої височини, як дивляться податківці на таких, як вона. Мирослава згадала, як пішла перший раз до свого інспектора зі звітом. Та навіть не привіталася, не запропонувала сісти, тож Мирослава стояла перед молодою інспекторкою, яка годилася їй у доньки, ніби школяр, що завинив, у кабінеті директора. Інспекторка погортала сторінки звіту, і на її обличчі з’явилася невдоволена гримаса.

– Що це? – скрививши губи, запитала дівчина, тицяючи пальцем з дорогим перснем у папір.

– Звіт, – тихо сказала Мирослава, не зовсім розуміючи, що від неї хочуть почути.

– Я вас запитую: що це?

– Я… Я вперше сама зробила звіт, – пролепетала Мирослава. – Якщо в ньому щось не так, то розкажіть мені, як його правильно скласти, і я все перероблю.

– Я?! Я повинна розказувати, як його складати? – дівчина аж почервоніла від невдоволення.

Мирослава зробила глибокий вдих і видих, щоб заспокоїтися й опанувати себе.

– Я так розумію, що ви… До речі, як мені до вас звертатися? – мовила вона спокійним голосом.

– Ви йдете до свого інспектора і не знаєте, як його звати?

– Ні.

– Марина Іванівна, – неохоче відповіла та.

– Так ось, Марино Іванівно, до речі, можна присісти? Дякую. Я так розумію, що інспектор не тільки для того, щоб приймати звіти, а ще й задля того, щоб давати консультації.

– Для цього у нас є консультативний кабінет на другому поверсі. Він працює по вівторках з дев’ятої до дванадцятої години, – ледь стримуючись, сказала дівчина.

– Добре, але що мені зараз робити?

– У коридорі висять зразки звітів.

– Я робила звіт за ними, але, напевне, з першого разу в мене не вийшло. Якщо я буду чекати до вівторка, то спізнюся зі строками подачі звіту.

– Тоді я вам випишу штраф, – з якоюсь зловтіхою промовила інспектор.

– Ні, ні! Не треба штрафу, у мене великий кредит.

– Тоді найміть бухгалтера, якщо самій бракує клепки!

Мирославу ніби кип’ятком ошпарили. Ось це жовтороте дівчисько має нахабство так себе поводити! Спочатку їй хотілося висловити все, що вона думала про інспекторку, але стрималася й охолола. Їй працювати з нею, тож треба змовчати та проковтнути образу.

– Допоможіть мені виправити помилки у звіті. Будь ласка, – в голосі Мирослави забриніла покора.

– Нічого я робити не буду.

– То що ж мені з ним робити? – Мирослава кивнула у бік аркушів паперу, над якими упрівала не одну ніч.

– А ось що! – сказала Марина Іванівна та демонстративно перервала навпіл папери. – А тепер ідіть і напишіть новий звіт.

Ковтаючи образу, Мирослава вибігла з кабінету, і вже в коридорі у неї по щоках покотилися сльози. До неї підійшла якась жіночка.

– У вас щось трапилося? – запитала вона.

– Не прийняли звіт.

– Звичайне явище. Напевно, ви прийшли з порожніми руками?

– І тут треба платити?

– Аякже! Це донька нашого начмеда. Брати хабарі вона усмоктала з материнським молоком. Не переймайтеся, я допоможу вам зробити звіт, а коли будете його здавати, то зберіть для інспектора подаруночок.

– А який?

– Чим ви торгуєте?

– Продовольчими товарами.

– Ось і добре. Пляшка коньяку, коробка цукерок, паличка дорогої ковбаски і досить. Не можна одразу багато давати, бо тоді весь час будуть чекати від вас не менше.

…Зараз Мирослава йшла не з пустими руками. І хоча документи у неї були в порядку, все вчасно проплачено, але вона несла три пакети з харчами. Їй треба поставити підписи в трьох кабінетах, і зараз вона була впевнена, що все у неї буде добре.

Мирослава запросила свою давню подругу Оксану до себе на вечерю. Була слушна нагода. Андрій піде на роботу в нічну зміну, тож подруги будуть мати змогу поплескати язиками. Мирослава не любила залишатися вдома сама. Особливо вона відчувала дискомфорт тоді, коли залишалася сама на ніч. Вона не те що боялася бути одна вдома, але в такі моменти відчувала себе якоюсь беззахисною та покинутою. Стіни, стеля, меблі – все одразу починало на неї тиснути, і вона задихалася й не могла заснути. Тож вечірка з подругою могла затягтися допізна, до того часу, коли вона відчує, що повіки вже самі по собі злипаються. Щоразу, коли вони збиралися на дівочі посиденьки, Мирослава вмовляла Оксану залишитись у неї на ніч, але та викликала таксі й їхала додому, бо, як вона казала, чужі подушки муляють вуха. З Оксаною Мирослава познайомилася в перший свій робочий день, коли прийшла працювати до школи. Було трошки лячно, тож Мирослава почувалася невпевненою у собі. До того ж директор школи збирав учителів на термінову нараду, а Мирослава не знала, куди треба йти. Оксана побачила худеньку, з довгим чорним волоссям розгублену нову вчительку і сама підійшла до неї. Відтоді вони товаришують. Дарма кажуть, що жіночої дружби не буває. Вона є, і це на прикладі свого життя довели дві подруги. За весь час знайомства жінки жодного разу не сперечалися, не сварилися, завжди підтримували одна одну. Оксана особливо потребувала підтримки після того, як її чоловік, викладач в інституті, заявив одного разу, що кидає її заради студентки. Для Оксани це було несподівано, як грім серед ясного неба. Вона вважала свою сім’ю майже ідеальною – турботливий чоловік, гарний батько для своєї донечки. Оксана вмовляла його залишитися хоча б заради дитини, ладна була простити йому зраду, але той пішов, кинувши на прощання, що ніколи її не кохав. Оксана відчула себе приниженою й розчавленою, як муха, вбита та приліплена до стіни. Подруга впала в депресію і хтозна, що було б із нею, якби не Мирослава. В той скрутний час вона майже завжди була поруч із подругою. Чоловік Мирослави не був у захваті від того, що дружина пропадала в Оксани, але терпляче дочекався, аж поки за кілька місяців Мирослава повернулася в свою родину. Вона була стомлена, але щаслива від того, що подруга тепер здолає життєві негаразди самотужки.