Светлана Талан - Замкнене коло

– Тобі так здається. Можливо, твоя бабуся ображається за те, що ти після похорону жодного разу не принесла на її могилку квіти.

– За це я у неї кожного дня прошу пробачення. Вона мене занадто любила, щоб ображатися.

Оксана налила в келихи вина, один із них подала Мирославі.

– Випиймо за її царство небесне, – запропонувала Оксана.

Мирослава пригубила вино. Оксана помітила, що подруга полинула думками кудись далеко, туди, де скінчилося її дитинство. Незважаючи на те, що у них не було секретів одна від одної, проміжок часу між смертю бабусі та заміжжям Мирослави залишався таємницею. Мирослава ніколи не розповідала про життя у дитбудинку і два роки після нього, доти, доки вона не зустріла Андрія. Одного разу Оксана зробила спробу запитати, як Мирославі велося в дитбудинку, але тій на очі навернулися сльози. Тоді Мирослава зачинилась у спальні, а Оксана чула, як вона гірко плакала. Більше Оксана не поверталася до цієї теми, а Мирослава так нічого і не розповіла.

– Знаєш, Славочко, що я зараз подумала? – урвала мовчанку Оксана.

– Що? – якось байдуже перепитала Мирослава.

– Тобі треба попрацювати з психологом.

Оксана помітила, як здригнулося тіло Мирослави.

– З ким? Із психіатром?

– Дурненька! З психологом. Він повинен допомогти тобі перебороти страхи. Тоді ми поїдемо до села твого дитинства. Тобі вже не буде так лячно, і ти на власні очі побачиш, що могилка бабусі існує, що ваша хата належить іншим людям. Можливо, тоді тебе перестануть мучити ці видіння.

Мирослава деякий час мовчала. Оксана завмерла в одній позі, боячись сполохати думки подруги.

– Я приймаю твою пропозицію, – нарешті сказала Мирослава. – Знайди мені гарного психолога.

– Ось і добре!

– Гарного, але не найбільш дорогого.

– Згода.

Візит до психолога у Мирослави залишив двоїсте відчуття. Василь Павлович ненав’язливо, коректно, не поспішаючи, змусив Мирославу на деякий час розслабитися та поринути у світ дитинства. Вона охоче поділилася з психологом своїми яскравими дитячими враженнями. За час прийому жінка встигла дійти у спогадах до того дня, коли якось прокинулася вранці, звично торкнулася руки бабусі, гадаючи, що та вперше у своєму житті проспала схід сонця.

– Її рука була холодна, – тихо, майже пошепки сказала Мирослава. – Вона померла вночі уві сні, а я спокійно спала до ранку. Я не розумію, чому я нічого не відчула ввечері? Ми ж з нею були такі близькі. Не було лихого передчуття або душевної тривоги.

– Ви почувалися винною? – також стиха запитав Василь Павлович.

– У той час я відчула, як на голові від жаху волосся стало дибки. Здалося, що світ навколо захитався й щез.

– Ви дуже злякалися?

– Так! Я зіскочила з ліжка та з диким криком вискочила з хати. Прийшли сусіди, щось казали, про щось запитували, але я нічого не розуміла. Я вийшла в сад, щоб не бачити, як у нашій хаті хазяйнують чужі люди. Все відбувалося ніби не зі мною. Пам’ятаю, як зазирнула у вириту могилу. Вона здалася мені прірвою, яка має поглинути назавжди мою бабусю. Я не хотіла залишатись у світі, де її немає, тому стрибнула на домовину та благала закопати мене разом з нею… Вибачте, я не можу більше, – зітхнула Мирослава, відчувши, як спазми здушили горло. – Це дуже важкі спогади.

– Добре, добре, – почула вона заспокійливий голос психолога. – На сьогодні досить. Коли ви ще зможете прийти, щоб продовжити нашу розмову?

Мирослава вагалася.

– Завтра. Я прийду до вас завтра, – сказала вона невпевнено.

– Намагайтеся більше не згадувати ці сумні події та заспокойтеся. Домовилися?

– Принаймні спробую.

Коли Мирослава залишила приміщення, то полегшено зітхнула. З душі ніби камінь впав. Їй дали змогу виговоритися, її вислухали. З іншого боку, вона почала тривожитися. Вона пообіцяла прийти завтра – це було там, у затишному кабінеті психолога, де багато квітів і тихенько дзюрчала вода у міні-фонтанчику. Зараз вона була частиною багатолюдного натовпу, який скидався на великий мурашник. Здавалося, люди рухаються хаотично, але це було не так. Кожен з них мав свою долю, свій характер, місце проживання та родину. Будь-хто з цих людей міг розповісти історію свого життя, і всі вони були б різні. Ось, наприклад, ота рудоволоса дівчина має щасливий вираз обличчя. Напевне, вона зараз квапиться на побачення, бо зиркнула на годинник і прискорила ходу. Жінка поважного віку скупилася в магазині й повільно прошкує додому. Не поспішає. Її вже ніхто не чекає вдома. Вона часто хворіє, бо має жовту безкровну шкіру. Зараз відчуває себе частиною натовпу і від цього їй трохи легше. Вдома сумні стіни та самотня старість знову почнуть тиснути їй груди, тому вона ввімкне телевізор і буде куняти перед ним: усе-таки, ніби є хтось живий поруч і балакає, хоча й говорить не до неї. У кожного із цих перехожих своя історія, своє життя. У Мирослави ж частина життя була під грифом «таємно». Вона нікому жодного разу про неї не розповідала. Чи зможе вона розкрити свою таємницю завтра психологу? Мирослава з острахом озирнулася, ніби ці люди могли заглянути до неї в душу чи прочитати думки. «У мене параноя», – подумала Мирослава і прискорила ходу.