Светлана Талан - Замкнене коло

На вечерю Мирослава приготувала салат по-грецьки. Його рецепт дала їй нещодавно сусідка, тож жінка вирішила приємно здивувати подругу. Мирослава поглянула на годинник. Була за чверть сьома година вечора. Знаючи пунктуальність Оксани, не квапилася полити салат оливковою олією, бо це треба зробити перед вживанням. Дістала з холодильника пляшку сухого білого вина. Так буде легше спілкуватися. Біля пляшки поставила два келихи на витончених ніжках і лише тоді закінчила приправляти салат. Залишалося нарізати трішки хліба і викласти серветки. До всього цього Мирослава додала два стакани апельсинового соку й поставила на стіл порізаний рулет. Вечірка у них завжди закінчувалася питтям чаю, який повсякчас купувала Оксана та приносила з собою. Вона добре зналася на цьому ароматному напої і за смаком могла відрізнити країну-виробника й навіть провінцію, де був вирощений чай. Мирослава мало розумілася на таких тонкощах. Звикнувши економити на всьому, все життя купувала дешевий чай. А коли у них запрацювала крамниця, Мирослава почала приносити додому «Ліптон» у разових пакетиках, і це вже було за щастя.

– Дивись, – похвалилася вона подрузі. – Справжній цейлонський чай!

– Це не чай, – засміялася Оксана.

– А то ж що?

– Пилюга цейлонських доріг.

Мирослава не могла сердитися на подругу, тож вони разом посміялись і вирішили, що на вечірки Оксана й надалі буде приносити чай.

…У двері подзвонили, і Мирослава мимоволі кинула погляд на годинник. Була рівно сьома вечора. Сумнівів не було – це прийшла Оксана і, як завжди, вчасно.

– Привіт, дорогенька! – Оксана вихором залетіла в двері та цмокнула подругу в щічку. – Я не спізнилася?

– Ти й запізнення?! Це несумісні речі, – всміхнулася Мирослава, запрошуючи подругу на кухню.

– Чим сьогодні мене здивуєш? – запитала Оксана, вмощуючись на своє улюблене місце коло вікна.

– Зараз сама скуштуєш.

Як завжди, почалися розмови про дітей, про роботу, про політику.

– А ти знаєш, – сказала Мирослава задумливо, – мені сьогодні знову наснилася бабуся.

– І як вона тобі цього разу наснилася? – спитала Оксана, знаючи, як важливо для подруги, щоб її вислухали.

– Я приїжджаю до нашої садиби, заходжу нишком у двір, – почала Мирослава тихо, і Оксана помітила, що у подруги стало сумне обличчя, – а посеред двору стоїть труна. В ній лежить моя бабуся. Десь у хаті клопочуться люди, готуючи поминальний обід, а я починаю плакати. Бабуся дочекалася, доки поруч нікого не буде, повертає до мене голову, розплющує очі і змовницьки підморгує мені. «Ну як я вас усіх обдурила?» – запитує мені та осміхається. Я починаю плакати від радощів і дорікаю їй, що так нечесно зі мною, я ж так її люблю. Тут хтось виходить з хати, і бабуся знову набирає вигляд мерця.

– А далі?

– Далі, як завжди. Я починаю плакати і просинаюся вся в сльозах. Сни закінчуються завжди однаково.

– Виходить, вона все ще тобі сниться, – замислено сказала Оксана.

– Так. Хоча я на цьому тижні ходила поминальної суботи до церкви, пом’янула як годиться, та нічого не допомогло. Я весь час думаю, чому мене переслідують ці сни. Лише сьогодні вранці мені здалося, що я зрозуміла чому.

– Чому? – запитала Оксана, переставши їсти салат.

– Бо я досі сама не вірю в те, що вона померла. Розум каже «так», а серцем не вірю в її смерть. Все це міцно засіло в моєму мозку, тому сни є продовженням мого денного мислення.

Оксана задумалась, аналізуючи слова подруги.

– Здається мені, ти маєш рацію. Я тобі вже кілька разів пропонувала з’їздити на цвинтар, привести до ладу могилку. Тоді б ти сама впевнилася, що існує могилка бабусі, а в її хаті мешкають інші люди.

– Якщо ще є хата, – вставила Мирослава.

– Ти повинна все побачити на власні очі та заспокоїтися. І взагалі, хіба ж можна так? Скільки років пройшло, а ти до цього часу не наважилася побувати на могилі!

– Ти ж знаєш, я не витримаю, коли побачу її могилу, – сказала Мирослава голосом, який ледь помітно забринів від хвилювання.

– Ти тішиш себе снами, у яких твоя бабуся жива. Тобі здається, що вірити у неможливе легше, аніж побувати на кладовищі. Поїдемо вдвох, ти вип’єш чогось заспокійливого, я буду поруч із тобою. Ми сходимо на цвинтар, потім ти покажеш мені хату, де ви жили. Ось побачиш, тобі стане набагато легше, – з запалом сказала Оксана.

– Коли я побачу, що в нашій хаті живуть чужі люди, їдять яблука з нашої яблуні, топчуть своїми ногами наше подвір’я, моє серце не витримає цього.