Светлана Талан - Замкнене коло

– То ж на базарі, а то в кіоску! – із запалом говорила вона. – Це зовсім різні речі! Ось побачите: у мене все вийде!

– Мамо, навіщо це тобі? – запитав син.

– Дурненький мій! – Мирослава потріпала долонею синову чуприну. – Це ти зараз не розумієш навіщо. Все, все заради твого благополуччя.

– Я закінчу училище та піду працювати, то нам буде легше прожити.

– Працювати, як я з батьком?! Гробити своє здоров’я і нічого в житті не бачити?! Ні, з мене досить! Мине деякий час, і вже не ти, синку, а на тебе будуть працювати інші люди. Коли ти відчуєш смак грошей, то зрозумієш, яку владу вони мають. Ти зможеш поїхати відпочити за кордон, ти не будеш думати, що все життя доведеться жити зі своєю дружиною в найманій квартирі, ти не будеш чекати дня зарплати, щоб купити дітям шоколадку та із заздрістю дивитися на новий дитячий велосипед у сусідського хлопчика. Я хочу, сину, дати тобі нове життя. Ти мене розумієш?

Михайло лише розгублено стенув плечима:

– Не знаю, я нічого не знаю. Твоє рішення таке несподіване…

– Мої любі чоловіки, – усміхнулася Мирослава своєю чарівною усмішкою, від якої завжди розтавали серця Андрія та Мишка. – Можете не сумніватися – у мене все вийде.

Дійсно, Мирослава швидко знайшла неподалік будинку невеличкий кіоск, який продавався, також швидко оформила дозвільні документи і завезла товар. Спочатку працювала сама, доки прискіпливо не вивчила вимоги покупців. Потім взяла на роботу двох найманих працівників. Михайло допомагав матері, пнучись щосили: їздив по оптових базах, скуповував різні дрібнички, з яких виростала величезна валіза, яку він ставив на візок і тягнув на собі через усе місто. Пиво й напої надвозила автівка доставки, але гроші мусили весь час працювати, тому після навчання Михайло брав гроші та візочок, щоб на собі привезти ще якихось три ящики пива. В хід пішли всі сімейні заощадження, але Мирослава не переймалася цим. За десять місяців роботи вона сплатила кредит. У цей час місцева влада ухвалила постанову про знесення малих архітектурних споруд. Її кіоск попадав під знос.

– І що тепер будемо робити? – спитав Мишко. – Всі старання коту під хвіст?

– Що Бог дає, то на краще, – загадково відповіла Мирослава.

– Збудуємо супермаркет, – з іронією промовив Андрій.

– Нема причини для хвилювання, – спокійно відповіла Мирослава. – Супермаркет ми не подужаємо, але крамницю на місці кіоску збудувати в наших силах.

– Де ми візьмемо на це кошти? І чи ти не думаєш, що так легко дістати всі дозволи? – спитав розсудливий Андрій. – Напевно, вже наслухалася від підприємців, скільки треба мати нервів і грошей, щоб кожному чиновникові дати на лапу? А! – махнув рукою. – Що я тобі розповідаю? Сама краще за мене все знаєш.

– Знаю. Мені вистачить на все сили. Тепер мене не зупинити, – сказала Мирослава, дивлячись Андрієві у вічі. – Я все зроблю, все витримаю заради того, щоб Мишко мав і машину, і свою квартиру і щоб у квартирі було не так, як у нас зараз.

– Славо, – Андрій підійшов до жінки, обійняв її ззаду за плечі. – Я прекрасно розумію твої пориви і материнські почуття. Але, зауваж, за час роботи кіоску ми не стали жити краще. Ти з цим згодна?

– Звичайно. Все не приходить одразу. Виторг у крамниці буде набагато більший, аніж із кіоску.

– Але ж і витрати зростуть.

– Так. Одначе ти подивись, як живуть підприємці, які тримають крамниці.

– Я не знаю, як вони живуть, але на тебе вже зараз не можна без жалю дивитися: змарніла, під очима з’явилися синці, вдягаєшся в те саме щодня.

– Це явище тимчасове, – не здавалася Мирослава.

– А де ми стільки грошей візьмемо?

– Я візьму ще один, більший, кредит на розвиток бізнесу.

Урешті-решт після довгої розмови чоловіки здались і погодилися з Мирославою. Наступні півтора року минули для жінки ніби в пеклі. Вона не нарікала ні на що. Терпляче, немов на роботу, ходила кожного дня до міськради та інших закладів, де у вузьких коридорах простоювала цілими днями. Щоб отримати один підпис, іноді доводилося принижуватися, плакати та вмовляти. Інколи підпис вдавалося лише купити за великий хабар. Гроші витікали, ніби вода крізь решето, тому мусила працювати в кіоску ще й у нічні зміни. Мирослава валилася з ніг від фізичної та моральної втоми. Коли (нарешті!) дістала всі дозволи на відведення землі під забудову й дозвільні документи на будівництво, прийшла додому та сказала своїм чоловікам:

– Я вас ні про що не прошу, окрім одного: дайте мені досхочу виспатися.