Светлана Талан - Замкнене коло

– Я знала, знала, знала, що ти жива! – каже Мирослава. – Навіщо ти мене обдурила?

– Так було треба, Миро, – відповідає сумно-сумно.

Мирослава розплакалася від того ласкавого звертання «Миро», аж прокинулася, схлипуючи. Поглянула у бік чоловіка. Той спав, не почувши, як вона плаче. Можливо, було добре, що він нічого не чув. Після одруження якийсь час він щоранку терпляче вислуховував її сни та втішав. А вже за рік, коли у них народився первісток – синочок Михайлик, одного разу сказав:

– Ти вважаєш, що мені цікаві твої сни? Вони мені вже в печінках сидять! Кожного ранку те саме. Збожеволіти з тобою можна!

– Я гадала, що ми з тобою як подружжя повинні ділитися тим, що болить, – сказала Мирослава, ковтаючи сльози.

– Твоя бабуся померла, і вже за стільки років ти мала б звикнути до цієї думки, – трохи м’якше додав Андрій.

– Але я не можу, хочу й не можу, – тихо мовила вона, і непрохані сльози закапали їй на руки.

– Не можна жити минулим, треба жити сьогоденням, будувати плани на майбутнє, про щось мріяти, чогось бажати, можливо, навіть чогось нездійсненного. Життя – це не минуле чи майбутнє. Життя – це сьогоднішній день. І не можна його розділити на три етапи, воно суцільне. Я не кажу, що треба відірвати від нього минуле, – це неможливо, але слід відпустити його. Ти пам’ятаєш бабусю, все те гарне, що вона заклала в тобі, передала у спадок, – це дуже добре, але не можна, розумієш, не можна дати минулому тримати тебе при собі стільки років!

– А що мені робити, коли мене переслідує минуле? Коли бабуся сниться завжди живою?

– Сходи до лікаря, нехай випише тобі заспокійливе, – порадив Андрій і додав: – Я більше не хочу чути жодного слова про твої сни.

З того часу Мирослава перестала переповідати чоловікові сни. А як іноді кортіло! Мирослава тяжко зітхнула та поставила пательню на газову піч, щоб підсмажити собі й Андрієві на сніданок яєчню з ковбасою. За кілька хвилин нехитрий сніданок нашвидкуруч був готовий, і Мирослава зайшла до спальні, де ще спав Андрій. Їй було шкода будити чоловіка, що так міцно спав, але що вдієш? У Андрія була сьогодні перша зміна, то треба було йому встигнути поснідати й дістатися хімзаводу на околиці міста, де він працював майстром зміни.

– Любий, – Мирослава легенько торкнулася теплого та міцного плеча чоловіка. – Час вставати.

– Угу, – промугикав той і потягнув на себе ковдру.

– Не будь дитиною, – усміхнулася Мирослава з того, як Андрій кумедно та невдоволено поморщив носа.

– Зараз, зараз, – швидко промовив він і підхопився з ліжка.

А вже за двадцять хвилин Андрій трясся в «пазику», їдучи на роботу, а Мирослава була в їхній крамниці. Не можна сказати, що вона була у захваті від своєї роботи. До цього вона працювала у школі вчителем історії, але маленька заробітна плата та титанічна праця якось наштовхнули її на думку, що вона просто згоряє на роботі, а натомість вони живуть у квартирі, де з десяток років не було ремонту і сплять на ліжку, яке купили ще за її «декретні» гроші. У них був один син Михайло, який не бачив і не мав того, що мали його друзі. Вона з Андрієм вже стільки років мріяла про свою автівку, але ніяк не вдавалося зібрати потрібну суму грошей. Тоді Мирослава подумала, що вони ніколи не куплять ту автівку, не кажучи вже про окрему квартиру синові. І для чого вона так скніє на роботі? Заради того, щоб не сидіти голодними й раз на рік поїхати сім’єю до Азовського моря та винаймати там найдешевше житло? Напевне, тоді Мирослава зробила рішучий крок, щоб змінити своє життя на краще. Вона взяла кредит у банку та звільнилася з роботи. Колеги були дуже здивовані, навіть шоковані: такий гарний, на своєму місці вчитель – і ось так зненацька кинула роботу. Мирослава не радилася з домочадцями, вона поставила їх перед фактом: стану підприємцем.

– І що ж ти робитимеш? – оговтавшись від такої заяви дружини, з іронією запитав Андрій.

– Те, що й усі. Куплю кіоск і буду торгувати!

– Мамо, я… Я не можу уявити тебе за прилавком, – сказав Мишко. – Ти, вчитель першої категорії – продавець чупа-чупсів?!

– Можете покепкувати, але я так вирішила, і вам доведеться деякий час мені допомагати.

– Я свою роботу не кину, – одразу ж заявив Андрій. – Мені потрібно допрацювати до пільгової пенсії.

– А й не треба! – сказала розпашіла Мирослава. – Ви мені будете допомагати у вільний час. А так я сама вправлюся – я ж сильна.

– Не уявляю, як ти будеш справлятися, коли ніколи навіть на базарі нічого не продавала, – знизав плечима Андрій.