Светлана Талан - Замкнене коло

– Подивися на мене! – гукнула Мирослава, зібравши всю силу. – Я знаю, хто ти! Ти – диявол!

І «бабця» різко обернулася на голос. Мирослава побачила замість очей провали в зіницях, які палали червоним полум’ям. Чи то їй здалося, бо кров залила обличчя та заважала дивитися?

– Ви бачили? – запитала Мирослава людей, що підбігли до неї. – То був диявол? – Мирослава глянула на те місце, де щойно стояла «бабця», але там вже нікого не було.

– Та де вже та «швидка»? – мовив хтось у натовпі. – Вона вже марить!

– Я викликав «швидку», – сказав ДАІвець. – Зараз буде.

І тут, біля «фіата» червоного кольору, Мирослава побачила жінку, яка плакала. Вона її одразу впізнала. Це була коханка Андрія.

– Відійдіть! – натовп розсунув чоловік у білому халаті. – Відійдіть далі!

– Вона не винна, – заледве сказала Мирослава, дивлячись на ДАІвця. – Я сама кинулася під червону автівку. Ця жінка невинна.

Чоловік у білому халаті хотів її оглянути, але Мирослава відштовхнула його. ДАІвець підійшов до неї ближче.

– Вам потрібна допомога. Вас зараз відвезуть до лікарні, – промовив він.

– Я… Я нікуди не поїду, доки не… не буде свідків… що я сама хотіла… я… хотіла, – Мирослава вже нічого не бачила, бо з голови юшила кров, заливаючи обличчя. – Я хотіла покінчити життя самогубством, – останні слова вона сказала вже чітко. – Я сама кинулася під її автівку, – збрехала Мирослава.

– Я буду свідком, – наче крізь сон почула Мирослава голос літньої жінки.

– Ви чули слова потерпілої? – долинув до Мирослави голос ДАІвця.

– Дякую, – мовила Мирослава, але вже не почула своїх слів, бо все почало зникати: і люди навколо, і червона автівка, і охайний будиночок, і садиба, схожа на райський куточок. Усе зникло, і Мирослава провалилась у глибоку темну прірву. Вона вже не відчувала болю, лише політ до яскравого світла, яке манило, притягувало до себе. Вона знала, що там, де світло, її чекає люба бабуся, справжня, добра, кохана, там випещена мріями хата біля озера, де на прозорому дні лежать гладенькі світні камінчики…

По нерозчищеній від снігу доріжці йшов юнак з букетом червоних троянд. Він важко вгрузав ногами в кучугури снігу, але впевнено крокував далі. Нарешті він звернув ліворуч, підійшов до потрібної могили. Він довго стояв, удивляючись в усміхнене щасливе обличчя красивої жінки на мармуровій плиті з написом «Бабенко Мирослава Ігнатівна». Молодик підійшов до пам’ятника, згріб рукою сніг, що лежав шапкою, поцілував зображення на плиті, сів на лавку навпроти. Він сказав:

– Привіт, матусю! Не ображайся, що нечасто тебе навідую. Я знаю, що ти мене дуже любила, тому не можеш на мене сердитися. Я прийшов розповісти про наші справи. Ти знаєш, Юрко дійсно був непричетним до крадіжки. Його адвокат роздобув записи вуличної камери спостереження, яка була встановлена на крамниці «Смакота». Там добре видно грабіжника і те, як він загубив браслет, а Юрко його сховав. Потім мій друг дістав діамантовий браслет зі схованки, щоб привезти його мені та врятувати нашого сина. Тепер він удома. І ти знаєш із ким він живе? З тією дівчиною Маргаритою, за якою стежив і вскочив у халепу. Щоправда, він мені зізнався, що мав якісь чоловічі проблеми, але зараз вони майже позаду – йому допомогли Маргарита та досвідчений сексопатолог. Я радий за нього, певен, і ти також.

Мишко на мить замовк, зітхнув і додав:

– Нещодавно випадково зустрів твою подругу Оксану. Вона була не сама, а з якимось чоловіком. Оксана сповістила, що має намір ще раз спробувати стати дружиною. Мені здалося, що вона щаслива.

Юнак струсив сніг із троянд, продовжив розповідь:

– Щодо тата. Спочатку я був на нього розлючений, бо вважав його винним у всьому, що сталося. Потім побачив його з Іриною та все зрозумів. Пробач, матусю, можливо, тобі боляче це чути, але він дійсно кохає цю жінку. Між іншим, ти, напевно, не знаєш, що Ірина має доньку – інваліда дитинства. Ірина отримала великий спадок від чоловіка з Італії, в якого вона працювала. Завдяки цим коштам доньці Ірини зробили вже дві операції, тепер вона може ходити. Щоправда, з милицями, але це тимчасово. До речі, Ірині дали умовний термін, бо були свідки, та ти й сама встигла сказати, що Ірина не винна. Нещодавно я зустрів тата з Іриною, вони аж світилися від щастя. Тато сповістив, що у мене буде брат Даріо. Дивне якесь ім’я, але дарма, головне, що у них все добре. Незабаром вони переїдуть жити в передмістя Києва. Там Ірина купила будинок, запрошувала в гості. Не знаю, зрозумієш ти мене, матусю, чи ні, але ми з Ланою влітку поїдемо до них. І ось чому. Ірина заплатила за операцію на серці нашого сина грошима, які дістала у спадок. Якби не вона, я не знаю, що було б. Операція пройшла успішно, потому зробили ще одну, за кошти Ірини. Тепер твій онук гарний і здоровий. Про ваду нагадують лише невеличкі шрами. Коли зроблять ще одну пластичну операцію, то не буде й шрамів. І знову ж за неї платитиме Ірина. Я не сказав, як ми назвали твого онука? Я телепень! Його звати Слава, як часто звали тебе, моя рідненька. Ми похрестили Славка. Тепер Юрко не лише мій друг, а й хрещений нашого сина. А ще я хотів сказати, що ми продали крамницю і розрахувалися з усіма боргами. Можливо, тобі боляче це чути, але іншого виходу не було. За гроші, які залишилися від продажу, я відремонтував твій подарунок – мікроавтобус. Зараз я на ньому працюю. А ще ми продали садибу у твоєму рідному селі, додали решту коштів від продажу крамниці та купили за містом дачу, гарну таку, як справжній будинок, але невеликого розміру. Там є навіть камін. Щоб тобі не було так боляче, я викопав увесь твій великий кущ мальв. Вони добре прижилися. Тепер частинка твого дитинства буде поруч зі мною. Залишилося розповісти про батька Юрка. Він сам закодувався від алкогольної залежності. Зараз, воліючи не піддаватися спокусі хильнути, він живе на нашій дачі, наглядає за нею, щоб не пограбували. Звичайно, наша садиба не така, як на твоєму ландшафтному проекті, але там є і бруковані доріжки, і багато зелені, і дзюркотливий струмок.