Светлана Талан - Замкнене коло

Оксана, як слухняна дитина, повернулася на бік, поклала під щоку долоні, прикрила очі. Мирослава така була вимучена, що швидко задрімала. Їй наснився Микола. Снилося, ніби вона підходить до розбитої автівки, що уткнулася носом у дерево. Раптом почувся скрегіт металу, автівка ніби розкололася навпіл, а звідти виліз Микола. Замість обличчя у нього була суцільна кривава рана. Він, як зомбі, простяг до неї руки та зловісно мовив: «Це ти у всьому винна! Помри зі мною!» Мирослава намагається втекти, але його міцні холодні руки стискають горло, їй нема чим дихати.

– Ні! Не треба! – кричить Мирослава та прокидається.

Їй тяжко дихати. Напевне, вона кричала уві сні, бо Оксана прокинулася, заворушилася, розплющила очі.

– Виклич «швидку». Здається, у мене відкрилася кровотеча, – тихо попросила Оксана.

…Мирослава поривалася поїхати на «швидкій» до лікарні разом з Оксаною, але їй не дозволили, сказали, що вона нічим не допоможе, лише буде заважати лікарям. Коли автівка з блимавками зникла за рогом будинку, Мирослава, немов обпечена, заскочила в коридор, схопила свою сумочку та ключі від квартири подруги і хутко вибігла в під’їзд. Її охопив панічний страх. Тремтливими руками вона замкнула двері, натиснула кнопку дзвінка сусідки. Здавалося, минула ціла вічність, доки вийшла сусідка. Мирослава розповіла, що сталося, та передала ключі сусідці. Вона вийшла надвір. Свіжий вітер повіяв їй в обличчя, одразу стало дихати вільніше. Мирослава викликала таксі й поїхала додому. Лише зайшовши до своєї кімнати, жінка помітила, що взута в пантофлі подруги.

До приїзду сина з Ланою все було готове. Мирославі та Андрію знадобився цілий день, щоб усе вичистити, вигребти сміття, вимити, пропилососити і поскладати речі. Вони разом готували їсти. На якийсь час Мирославі здалося, що взаємини з чоловіком налагоджено. Вона замісила тісто і напекла в духовці пиріжків з маком, які полюбляв син. Насмажили котлет, приготували овочеве рагу, зробили кілька видів салату.

– Не знаю, чи догоджу майбутній невістці, – знизала плечима Мирослава, критично оглянувши приготовлені страви.

– Не ти, а вона повинна тобі годити. Ти ж усе-таки свекруха, як-не-як! – пожартував Андрій, а Мирослава про себе зауважила, що це був його перший жарт після повернення додому.

– Ім’я її мені сподобалося, – мовила Мирослава, – Лана. Звучить гарно.

– Головне, щоб вона тобі сподобалася, – зауважив Андрій.

У двері подзвонили.

– Я сама відчиню! – Мирослава кинулася до дверей.

Вона навстіж відчинила двері. Стояв усміхнений син і… Світлана! Та сама Світлана, яка працювала у неї продавчинею! Вона тримала на руках немовля.

– Ти-и-и? – протягла Мирослава здивовано.

– Ви?! – майже одночасно з нею мовила дівчина.

– Нічого не розумію, – Мишко дивився то на матір, то на Світлану. – Ви знайомі?

– Так, – в один голос сказали жінки.

– Чому не заходите? – Андрій вийшов, потис руку синові, взяв валізи, запросив до квартири. – Стоять на порозі, мов не рідні, проходьте, будьте як удома. І не зізналися, що зробили нас дідусем і бабусею. Ось така пішла молодь! – весело говорив Андрій.

Коли Мишко зі Світланою зайшли до кімнати, Мирослава вже трохи оговталася від несподіванки. Вона провела їх до підготовленої кімнати.

– Ми не знали, що приїдете з дитиною, – сказала Мирослава, – тому не придбали дитяче ліжечко.

– Я не знала, що ви – мати Мишка, – тихо мовила Світлана, опустивши очі.

– Я теж не знала. Він мені казав, що його дівчину звуть Ланою.

– Це те саме. Зараз Світлан часто звуть Ланами, так коротше і зручніше, – пояснила дівчина.

– Ви хоча б скажіть, хто у нас, онук чи онучка? – запитав Андрій.

– Можна подивитися? – Мирослава підійшла, протягла руку, щоб відкрити обличчя немовляти.

– Заждіть! – Мишко притримав руку матері. – Я повинен вам дещо сказати.

Мирослава завмерла, відчувши щось недобре. Вона заклякла на одному місці й так стояла з протягнутою рукою. Світлана зробила крок назад і міцніше притисла до себе дитину. Андрій стояв розгублений, не розуміючи, що діється.

– Хлопчик. У вас онук, – сказав Мишко. – Дитина народилася передчасно. У неї вроджена тяжка хвороба серця.

У Мирослави зірвалося слово-відчай «ой!». Вона зблідла, простягнута рука звисла вниз, як зів’яла квітка.

– А ще наш син… – Мишко перевів дух. Він мусить це сказати, бо обіцяв Лані. Він дав слово, що сповістить батькам цю новину сам. Якщо вони не сприймуть онука таким, яким він є, вони підуть з дому назавжди.