Светлана Талан - Замкнене коло

– Говори, синку, – порушив важку мовчанку Андрій.

– Наш син народився з «вовчою пащекою», – на одному подиху випалив Мишко.

– Ні! – тільки й спромоглася сказати Мирослава, аж тут земля пішла з-під ніг.

Мирославі стало зле, вона захиталася, але знайшла в собі сили сказати:

– Я хочу бачити свого онука.

– Добре, – мовив син. Він перезирнувся з Ланою, і дівчина підійшла до Мирослави та Андрія.

– Ось ваш онук, – стиха мовила вона і розкрила обличчя немовляти.

Маленьке личко дитини було спотворене. Верхня губа була розвернута на дві половинки, ніби її розрізали ножем до самого носика, ясна були оголені повністю, а ротик здавався дуже великим і не закривався. Від цього по куточках ротика стікала слина.

Світлана акуратно серветкою витерла слину, подивилася на Мирославу. В її очах застигло питання.

– Що ж робити? – тихо запитала Мирослава, все ще охоплена жахом побаченого.

– По-перше, дитині потрібна термінова операція на серці, – пояснив Мишко.

– Нехай Світлана вкладе спочатку дитинку, – сказав Андрій. – Ходімо на кухню, поїсте з дороги, а потім усе обміркуємо.

…Коли Мирослава дізналася, скільки коштує операція, зрозуміла: тих грошей, що лежать у шкатулці, не вистачить. Мишко розповів, як Юрко обіцяв йому допомогти, як він чекав на нього на залізничному вокзалі, але не дочекався і його телефон до цього часу мовчить. Тоді їм довелося брати ліки, щоб довезти дитину додому. Андрій розповів про те, що Юрко в СІЗО, бо його підозрюють у крадіжці. У Мишка на серці трохи відлягло. Даремно він погано подумав про друга. Той дійсно хотів йому допомогти, але не судилося. Зараз Мишко ще не знав напевне, чи Юрко причетний до пограбування, чи ні, але був переконаний у тому, що друг його не зрадив, не залишив у біді…

Мирослава прожила кілька найтяжких днів у своєму житті. Вона кожного дня телефонувала в лікарню, щоб дізнатися про стан Оксани, але їй завжди відповідали: «Стан стабільно тяжкий. До неї не пускаємо». Вдома вона брала на руки онука, відчувала запах малюка, його тепло, вдивлялася в риси обличчя, бо він був мов дві краплі води схожий на новонародженого Мишка, якби не той ротик… Мирослава боялася зустрітися поглядом із Світланою, бо в ньому завжди ловила докір. Звичайно ж, дівчина пам’ятала, як Мирослава за нестачу продала їй нещастя. Жінка почувалася винною перед немовлям. Іноді Мирославу охоплював панічний, несвідомий, неконтрольований страх перед майбутнім. Майбутнє. Його вона не бачила. Попереду – туманна невідома далечінь, за якою стіна непорозуміння та розкаяння. А ще холод і порожнеча. Порожнеча душі, порожнеча серця. Безпросвітна безвихідь.

Одного ранку Мирослава прокинулася з розумінням того, що точку неповернення вже пройдено. Кожен наступний новий день принесе їй не полегшення, а ще більший біль. Вона саморуч штовхнула у прірву не чуже, а своє життя. Вона попалася в пастку, яку сама ж поставила. Прагнучи задовольнити свої амбіції й досягти мрії будь-яким шляхом, вона йшла пробоєм, по долях інших людей. Вона жила в нереальному, бажаному світі, але дійсність – така жорстока.

Мирослава відчула, як їй потрібна порада Оксанки. Вона знову зателефонувала до лікарні і почула вже кращу новину: «Хвору можна навідати».

…Оксана в палаті була сама. В ній важко було пізнати ту веселу, життєрадісну щебетуху подругу. Жінка схудла, обличчя посіріло, під очима залягли темні кола, губи втратили колір, були безкровні та порепані. Мирослава привіталася, поцілувала Оксану в щічку, сіла поруч на стілець.

– Я втратила чоловіка, – тихо мовила Оксана, – я втратила дитину. Вона була така маленька й безпорадна. Тепер її немає.

– Мені шкода, – сказала Мирослава. Вона хотіла ще щось додати заспокійливе, але побачила у вухах Оксани сережки з зеленими камінцями. Мирослава мимоволі прикипіла до них поглядом.

– Чому ти так дивишся? – запитала Оксана.

– Зніми сережки.

– Навіщо? Вони так подобалися Миколі.

Ні, Мирослава так далі не могла. Вона швидко почала розповідати, як уперше бабуся їй порадила продати нещастя. Вона послухала її та продала Світлані. Мирослава говорила й говорила. Вона розповіла про всі випадки, коли продавала нещастя і після цього її життя покращувалося. Лише про те, що продала з сережками нещастя подрузі, вона не розповіла. Хотіла, але не змогла. Оксана мовчки вислухала Мирославу.

– Що мені тепер робити? Дивитись, як з моєї ласки помре онук? – запитала Мирослава.