Светлана Талан - Замкнене коло

– Здається, я знаю, хто тобі зможе допомогти, – сказала Оксана.

– Хто?

– Живе неподалік у глухому хуторі одна бабця-віщунка…

– Ти віриш, що якась бабця пошепче й мій онук одужає? – Мирослава скептично посміхнулася. – Ти ж знаєш, що я не забобонна.

– У тебе нема виходу. Можливо, вона підкаже, як вийти з біди.

– Як її звати?

– Всі її звуть Дубовихою. Моли Бога, щоб вона була ще жива…

Мирослава подякувала та вже йшла з палати, коли її гукнула Оксана.

– Зачекай, – промовила вона. Мирослава обернулася, завмерла на місці. – Ти мені… теж? – Оксана не спромоглася вимовити останні слова.

Мирослава мовчки кивнула головою. Оксана нічого на те не сказала. Вона зняла сережки із зеленими камінчиками, поклала їх на стілець.

…Повертаючись додому від Дубовихи, Мирослава чомусь пригадала один випадок. Коли вона задумала стати підприємцем, то Мишко запитав, чи впевнена вона, що все у неї вийде. Тоді Мирослава сказала, що ладна навіть душу віддати дияволу, щоб у неї все вийшло. Тоді Мирослава не надала значення своїм словам, бовкнула та й забула. Зараз, перебираючи в пам’яті кожне слово, яке сказала їй Дубовиха, вона пригадала цей випадок. Одразу все стало на свої місця. Додому Мирослава повернулася тихою, смиренною та покірною. Вперше за останні роки вона міцно заснула і спала, не прокидаючись, цілу ніч.

Мирослава прокинулася рано й почала перегортати сторінки свого життя від джерела. Вона жила в оманливому світі, який сама собі вигадала, бо так їй було зручніше. Дуже хотілося, щоб жила бабуся – і вона її бачила. Хотіла мати достаток – пішла, переступивши через близьких людей. Дивакувата бабця Дубовиха розкрила їй очі, допомогла скласти все докупи, ніби розкидані пазли життя. Мирослава відчула, що вона жива, але її душа вже скам’яніла та вмерла. Тієї Мирослави, яка була раніше, вже давно нема.

Мирослава відімкнула шухляду столика, де лежав аркуш паперу з різнокольоровими смугами. Дивно, але на ньому не залишилося місця, щоб малювати інші смуги. Остання, сіро-чорна, була найширшою. Мирослава, замислившись, узяла маркер чорного кольору, поставила на цій смузі чорну крапку. Це – Світлана. Вона їй першій продала нещастя, ніколи не уявляючи, що доля їх зведе під один дах. Потім усе закрутилося. Юрко, Валентина, Оксана, Микола, коханка чоловіка… Мимоволі її рука намалювала чорне жирне коло. Коло зімкнулося на тому місці, де почалося. Чорне коло, за яким нещастя, біди, смерті, розвалені родини, її недужий онук. Вона дістала те, на що заслуговувала. «Бог віддасть зло, зроблене тобою, тобі ж самій», – саме так сказала їй Дубовиха. Але конче треба врятувати онука. Для цього вона мусить забрати все, що віддала людям. «Що віддала – те й отримай», – знову сплили у пам’яті слова Дубовихи. Заради порятунку немовляти вона була згодна «випити чашу до дна», так, здається, сказано в Біблії? Навіщо жити, коли разом із душею вмерла надія? Чи її забрав диявол?

Мирослава тихцем вийшла з кімнати. Всі ще спали. Вона навшпиньках підійшла до онука, поцілувала теплу рожеву щічку. Мирослава непомітно вислизнула з квартири, тихенько зачинила за собою двері, вийшла на вулицю. Вона ще не знала, як забрати назад усі нещастя, але знала напевно, що їй треба знайти «бабусю» та подивитися їй у вічі – так порадила Дубовиха.

Місто лише прокидалося від сну. Перехожих було небагато, але по дорозі вже врізнобіч мчали автівки. Мирослава з півгодини безцільно блукала містом, спостерігаючи, як швидко вулиці стають велелюдними. Тепер вона почала вдивлятися в натовп, бо саме там, серед людей, увесь час ховалася та губилася «бабця».

Мирослава пройшла повз ДАІвця, який стояв на узбіччі та позіхав на весь рот. І раптом вона її побачила! Не на пішохідному переході, а на роздільній смузі, серед потоку автівок стояла спиною до Мирослави знайома постать. Мирослава побігла, петляючи між автівками, які різноголосо кричали своїми клаксонами. Вона майже наздогнала «бабцю», але та вже пішла вперед.

– Стій! – загорлала Мирослава, намагаючись перекричати гул автівок. – Я забираю всі нещастя, які продала людям!

«Бабця» на мить завмерла, почувши такі слова.

– Подивись на мене! – закричала Мирослава. – Я знаю, хто ти!

Мирослава метнулася вперед і побачила, як прямісінько на неї мчить червоний «фіат». Ураз вона відчула нестерпний біль, який вмить пронизав все її тіло…

Мирослава прийшла до тями, спробувала різко підвестися, але біль завадив. Серед машин вона помітила знайому маленьку постать.