Окремі сюжетні лінії супроводжуються міркуваннями головного героя про психологічні наслідки роботи в штазі. У романі переплітаються автобіографічні пасажі від імені автора, оповідь від першої та третьої осіб однини (часто зміна перспективи відбувається в одному реченні) й літературні тексти головного героя. Оповідне Я в романі таке нестабільне, що неспроможне вибудувати цілісну оповідь, що провокує постійне відчуття внутрішньої нерозрізнюваності та розщеплення. До того ж М. В. / Камберт поступово втрачає здатність розрізняти реальність і вигадку. Перебуваючи в системі множинної й абсурдної симуляції дійсності як аґент штазі, головний герой-письменник водночас має працювати з іще одним рівнем фікції, що призводить до шизофренічного нерозрізнення дискурсів. У своїх нарисах М. В. описує персонажа, якого називає Камерт або К., тобто наділяє його своєю квазі-ідентичністю неофіційного співробітника штазі. Читач, як і оповідач, приречений губитися в фікціональних голосах різного рівня фіктивності, від яких головний герой намагається сховатися у підземелля, що поєднують усі будинки в місті, повторюючи кафкіанський хід маління і вислизання в нору з-під авторитарного патерналістського дискурсу. Водночас Гільбіг дає негативну відповідь на вихідне питання роману: чи можна бути письменником, працюючи на службу держбезпеки. За Гільбігом, це неможливо, тому що призводить до дифузії ідентичності суб'єкта.
Проте чому письменник не чинить опору, коди його вербують до штазі? Чим ця робота так спокушає, що саме в його житті вона обіцяє спростити? Окрім матеріальних привілеїв (житло, гроші) для головного героя визначальним є те, що його сприймають як письменника, і це дозволяє йому сподіватися на публікації. Майор Фоєрбах навіть підіграє цим очікуванням: «А що, якби ми трішки підштовхнули вашу кар’єру поета?» — запитує він Камберта на початку: з часом він не вірить його звітам про Читця, закидаючи їм фікціональність.
Проте пояснення Гільбіга зачіпає значно глибші рівні. Поєднуючи письменника й шпигуна, він ставить питання, чи не чинять ці двоє те саме: чи не симулюють вони світ засобами мови? Адже вони обоє відтворюють те, що відбувається в головах персонажів, як вони їх уявляють. Так письменник М. В. / аґгент Камберт розмірковує про змішання фікції й реальності, постійно відсилаючи читача до Шопенгауера: «Я поринув у світ фантазій… Раз у раз я плутав реальність із уявленням і знаходив рівновагу лише в неправдоподібно тривалій симуляції. Це не дивно, адже нам завжди вбивали в голову, що ми маємо бачити те, чого, мабуть, зовсім не існувало».
Цікавим у романі є те, що він концентрується не просто на рефлексії феномену шпиків, але й на ідеологічній поєднуваності шпигунства та поетики східноберлінської альтернативної літературної сцени, що перебувала під упливом французького постструктуралізму. Цитований фраґмент наглядно демонструє, які близькі міркування Камберта про шпигунську діяльність до постструктуралістських тем «розщепленого суб’єкта», «розпаду Я» та «симуляції». Вказівки на цей зв’язок розпорошені по всьому тексту. Всі співробітники штазі походять з інтелектуальних кіл, читають ті самі книжки, що й митці з Пренцлауер Берґ, — Самуеля Беккета, Мішеля Фуко, Нормана Мейлера.
Тут слід вказати, що Гільбігові міркування щодо шпигунства й письменництва та зв’язків між естетичною програмою східноберлінських поетів і штазі ґрунтуються не лише на «теорії», але й на реальних подіях. У 1991/92 роках було опубліковано інформацію про те, що провідні поети альтернативної східно-берлінської сцени Саша Андерсон та Райнер Шедлінськи були неофіційними співробітниками штазі. Вольф Бірман [37] Вольф Бірман (нар. 1936) — поет і пісняр, 1953 року добровільно переселився з Гамбурґа до НДР, з поч. 60-х виступав з критикою Берлінського муру та ін. явищ в НДР, за що втрапив «під ковпак» штазі, протягом 11 років йому було заборонено виступати на публіці. Твори та пісні видавав самвидавом, частково у ФРН. 1976 року під час поїздки до ФРН його було позбавлено громадянства НДР і заборонено в'їзд до країни. Заборона діяла аж до Повороту.
, який на отриманні премії ім. Ґ. Бюхнера 20 жовтня 1991 вперше звинуватив Андерсона у донощицтві, прийшов до висновку, що нон-конформістська поетична сцена району Пренцлауер Берґ 80-х років була «квітучою теплицею штазі». Це твердження викликало бурхливу дискусію в пресі. Проте не слід забувати, що архіви штазі не можна розглядати як об’єктивні свідчення; це радше результати вибіркового погляду на світ певної ідеологізованої свідомості.
Читать дальше