Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Електричка в'їхала на станцію Варшаверштрассе і далі не поїхала. Я, мабуть, прослухав, що пасажирів запросили пересісти в інший поїзд, який уже чекав на них, таке тут часто траплялось… Я сидів праворуч, спиною до платформи, в моє вікно періщив дощ, у вагоні чутно було гук негоди, краплі били по даху поїзда, по перону, згущувалась темрява, яку пронизували лише вогні ліхтарів, ледь помітні крізь пелену дощу. Я закинув голову, обпершись на спинку лави. Я вслухався в монотонний гул дощу — він стихав у моїх вухах, перетворившись, урешті-решт, на гул за бетонною стіною в підвалі, схожий на гудіння машин. Цей гул то стихав, то знову заполоняв усе навкруги. До нього доводилось прислухатися, напруживши всю увагу, — а його, мабуть, і не було зовсім, він існував лише в його уяві, коли він сидів там на дерев’яному ящику, обпершись головою о стіну.

Раніше… То був абсолютно нереальний час, який сплив від нього, відлунюючи хіба мереживом із божевільних ідей та самоомани. Кадр за кадром минуле залишало його пам’ять — передчасно. Реальність, що почалася одного дня, поступово полонивши й підкоривши його, так урешті з ним і залишилась, і той час, що хвилина за хвилиною стирався з пам’яті, уявлявся йому тепер лише фікцією. Але ж це була третина його життя, ба більше — ледь не половина… І йому здавалося, наче він програв цей час, він більше не пам’ятав його. Насправді він тоді — сам для себе! — симулював його, він не розумів, як йому це вдалося, це було життя, коли кожен наказ… так це можна назвати… щодо себе він видавав сам, особисто. Однак він ніколи не був у цій грі особистістю ! А тепер усе було навпаки: він отримував накази ззовні, і він був особистістю… Доказом цього було те, що ці накази були адресовані йому і стосувалися певних моментів його життя.

Отже, раніше він симулював своє життя… Тож у нього був досвід симуляції, і цей досвід став тепер необхідним! — Коли ж він, власне, прокинувся в цій дійсності… коли його розбудили? Навіть це йому було незрозуміло — і він пригадував тривалий період сну, який йому призначили… Він ніколи не знав, що його було йому призначено, він не помітив, як це почалося, й не міг передбачити, коли скінчиться. Усе одно це був час, про який він думав із присмаком гордості: ці роки він прожив, до певної міри, на свій копил — принаймні так йому здавалось, — прожив не так, як усі, дозволяючи собі трохи розважитись. А водночас він виконував грубу, іноді брудну роботу — вантажив вугілля, лопата за лопатою, серйозно не замислюючись, тому що тоді він весь час присвячував літературі, він жив лише нею. У вільний час — незалежно від розваг — він постійно щось писав… Заплутавшись у своїх писаннях… заплутавшись, як він казав… у безлічі проектів, які він постійно змінював або переписував, якими відгородився, наче невидимою ширмою, за котрою він був потойбічною і вперто-неприступною фігурою. Він начебто жив у печері своїх думок, і ця печера була з ним завжди, куди б не йшов. Він мріяв про те, що колись стане справжнім письменником… Чи насправді вірив — і сам не знав. Однак без упину писав… Деякі з цих спроб були єдиним, що він зміг пригадати з періоду цієї симуляції.

Але в дитини має бути батько! — так йому казали. Це твердження не було чимось новим для нього, але, звісно, малося на увазі, що та дитина… цілком конкретна дитина… потребувала батька, а його не було. Цієї думки він зовсім не поділяв, він сам усе життя прожив без батька, і в нього це начебто чудово виходило. — Але він почув історію… вона починалася з цього речення, і з цього часу його вплутали в розмови, які він усе частіше називав своїми бесідами з реальністю. Всі бесіди почалися з цього речення — не з вуст Фоєрбаха, а іншої людини, яку він інколи бачив.

Коли вони вже обговорили проблему, яку порушило це речення, він зрозумів, що немає ходу назад. Що вбило його віру в можливість виходу навіть у той тривалий період сну? Перш ніж він усвідомив, що не може більше втекти, він тупо проганяв від себе всі думки про свою співучасть: немає сумнівів, що саме на це вони й сподівалися. Вони так довго не турбували його, поки він просто не припинив питати себе, як він може піти і чи може піти взагалі… Йому не треба було нікуди бігти, це ж просто були розмови, ніхто й не мав нічого проти того, що він спілкувався, наче марив. — А потім сталося так, що вони активно ввели до гри слово «реальність»… І знов це не Фоєрбах сказав — його, цю людину він також не пам’ятав, пригадував лише переконливий бас. Він не пам’ятав також, чи то був чоловік в уніформі, й не знав, було це в Берліні чи ще в А.