Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Він також не пам’ятав уже, що конкретно було сказано, основна ідея сказаного була надзвичайно простою, це одна із загальних фраз, що їх задумано з однією метою — з самого початку відрізати можливість контрарґументу як неприпустимого чи, принаймні, небажаного. «Пане В., — так сказав чоловік, який сидів за письмовим столом, — я хочу, щоб ви це чітко чули! Колись слід покласти край життю, яке є лише втечею від реальності. Ніхто не може втекти від свого місця в цьому суспільстві. Ми всі несемо відповідальність перед реальністю. Хто хоче втекти від неї, того вона одного дня настигне… І, сподіваюся, не тоді, коли вже запізно. Тому що тоді вам може стати гірко, реальність не знає жалю!»

(…)

Раптово він почув крізь сон, як луснула лампа, хоч він спав міцно. Він невиразно пригадав, що в останні роки війни, коли шукав з матусею сховище в підвалі, на вулицях рвалися бомби… Він туманно пам’ятав цей час; йому було лише три роки… Але він добре пам’ятав мету цих бомбувань, зруйновані вщент підприємства на околицях маленького міста, міста його дитячих ігор і відкриттів.

Спогади про звуки бомбувань, — подумав він, — це, мабуть, уявлення про спогади… Часто уявлення про зміст сну більш чітке, ніж сам сон… І йому спало на гадку, що цієї ночі він бачив уві сні свою знайому Сінді: якимось чином він опинився вплутаним уві сні в моторошну історію про те, як Сінді народжувала дитину.

Раптом у неї відійшли води, наче вибухнув фонтан, і стіни приміщення рівномірно залило світною рідиною, а приміщення це було якоюсь печерою, підвалом, камерою… Не було нікого, хто міг би повірити в те, що відбувається, ніхто не міг їй допомогти. А В. уві сні був одним із небагатьох, хто хотів покликати когось на допомогу… Але лише почасти — бо почасти він був на боці тих, хто вважав крики Сінді про допомогу дешевим трюком. Розрив плідного пузиря уві сні запам’ятався найгостріше… дзвінкий дощ полився на нього в думках… лампочка!

Він піднявся з кресла, струсив осколки, як краплини дощу, і підняв жалюзі на своєму вікні. Світло залило кімнату — на мить так сильно і яскраво, що він, засліплений, хитнувся назад. — Якщо все пройшло гладко, тепер ніхто не знає, де він. Якщо його почали шукати, то, скоріш за все, в Ляйпциґу. Він начебто навіть своїй матусі нічого не казав про Берлін, весь час говорив лише про Ляйпциґ. І білети він придбав у Ляйпциґу, з Ляйпциґа до Берліна й назад; білет із Ляйпциґа до А. він завжди купував окремо, — сподівався, що тепер йому вдалося заплутати сліди.

Щоправда, шефа не слід було недооцінювати, тим паче довгов’язого… Але В. був готовий — можливо, цьому сприяв сон — стверджувати, що він став іншою людиною, відколи переїхав до Берліна. Якщо з’явиться шеф, він сам спокійним тоном пояснить йому, що вирішив тепер насправді жити як письменник… Він навіть вдячний йому, шефові, за цінний стимул, за натхнення.

Гаразд, раніше він справляв інше враження… Однак відколи переїхав до Берліна, він немов наново народився. — Очікувана відповідь була б цілком байдужою: наново народився? Що за містична нісенітниця!

(Але, якщо добре подумати, стає очевидним, що така відповідь нетипова для шефа. Вона радше для молодшої людини, яка приєдналася до них пізніше — не набагато старшої за В. — більш діловитої. Такої, як той, хто відрекомендувався йому в коридорі: «Перепрошую… я — Фоєрбах!»).

Він був вдячний шефові за дуже літературну ідею: одному з його персонажів спало на гадку самому встановити час свого народження. Ця фігура несподівано була перенесена до великого міста й раптом відчула, що змінилась — перша весняна злива, що почалася вночі, змила спогади цієї фігури про її колишнє життя в богом забутій провінції. Щоб його не звинуватили в прозорих аналогіях до свого минулого, В. прописав спогади свого вигаданого персонажа про його життя в печері. Його персонаж животів у якомусь бункері, що залишився після недавньої війни. Про той бункер ніхто більше не знав. Він сховався під руїнами, в низині між околицею міста й розлогими лісами, що простяглися на схід… Ці декорації' також були запозичені з реальності, але вони принаймні справляли враження вигаданих, — казав собі В., — і достатньо віддалених, щоб його персонаж лише вночі міг залишити свою печеру й вирушити до міста. Годинами цей химерний тип вслухався в незнайому мову, що здавалася йому бурмотінням, під освітленими вікнами домівок, витріщаючись із темряви на світло… І боязливо вирячував очі, якщо хто-небудь робив жест, що вказував на вулицю — йому здавалося, що це вказують на нього.