Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Детектив дивився на мене стурбовано, майже сумно, ніби відчуваючи свою провину: «Я розумію, ви ще така молода, вам не хочеться, щоб ваше життя зіпсували кілька нещасних воскових свічок. Але про це вам слід було подумати раніше».

«Ага, молода-зелена, коли прийдете додому, до матусі…» — я запнулася, бо відчула, що обрала занадто різкий тон. Зніяковіло занишпорила у своїх кишенях, шукаючи сірники, й відчула, як знову почало підозріло свербіти в носі і в очах.

Детектив дав спочатку прикурити мені, а тоді прикурив сам від військової запальнички, нечутливої до вітру, жовтий вогник якої, що пахнув бензином, створив на якусь мить щось подібне до затишної атмосфери.

«А чи не запалити нам одну з цих свічок?» — сказала я і спробувала засміятися.

«Отака тепер цивільна молодь. Ви стали легковажними», — детектив збив попіл на шматок ковбаси й з викрутасами, ніби це було іграшкове авто, посунув рештки їжі до мене. Я погасила наполовину викурену цигарку без фільтра об хліб і дістала собі нову з пачки детектива. Він знову глянув на мене. Таким прямим і відкритим, таким переконливо болісним був його погляд крізь серпанок диму, що детектив почав мені подобатися, у мене навіть з’явилася надія на, можливо, все ж не зовсім трагічний кінець мого, як я собі твердо постановила на майбутнє, останнього нападу клептоманії.

«І я був колись безтурботною людиною — не такою як ви, звісно, щось протиправне я б ніколи не зміг вчинити, — але повірте, я насолоджувався життям…»

«Насолоджувався — це добре», — подумала я, нахилилася ближче до детектива й наказала своїм очам зустрічати з напруженою увагою очі детектива щоразу, коли вони кидали мені погляди, ці м’які, мерехтливі погляди, мов світлячки, що хочуть проникнути в мою душу.

Батька він не знав, у матері завжди були інші чоловіки, а його, свою єдину дитину, вона не любила, він охоче шукав нагоди піти з дому, тому підписався одразу на десять років і бачив своє майбутнє «до біса виразно»: обов’язкова військова служба, офіцерська школа, нова угода ще на 10 років; цілих вісім років йому все вдавалося «так, що й комар носа не підточить», але потім його перевели як офіцера-інструктора до однієї прикордонної роти, де він мав «зі своїми солдатами просто чудові стосунки», яких, проте, не мав з ним самим один із його начальників, і той «повісив на нього щось аморальне», його слово проти слова полковника, хоча він і був «абсолютно невинним», та не міг захиститися, не міг «врятувати своєї голови від петлі» і зрештою «був змушений піти у відставку». За три місяці до закінчення свого першого десятирічного контракту, уявіть собі, його звільнили з армії з ганьбою.

Детектив, чий голос під кінець почав запинатися й охрип, провів рукавом піджака по обличчю. «Повірте мені, — сказав він, — я знаю, як воно. Я не хочу заподіяти вам шкоди, навіть якщо ви, на відміну від мене, справді помилилися. У кінці липня я залишив військову службу. Щоб потрапити до поліції, мені навіть не треба було проходити за конкурсом, тому тепер я тут, з вересня, відтоді, як ця контора працює. Якщо я добре проявлю себе, якщо ні разу, так, ні єдиного разу не провинюся, можливо, тоді вони дадуть мені ще один шанс…»

Я бачила, як руйнуються всі сподівання на помилування, яке здавалося мені цілком імовірним. Детектив, прокашлявшись, мовив: «Це все ні до чого. Вам доведеться пройти через це, голову вам там ніхто не відірве. Отже, давайте документ, що засвідчує особу, гаманець. Сумочки у вас немає?»

З німецької переклав Микола Ліпісівіцький

Заявлені в назві роману Вольфґанґа Гільбіга «Я» лапки легко перескочити — вони легкі й непомітні, проте вказують на сутнісний вимір цього тексту: йдеться про «Я» в лапках, Я-цитоване, визначене кимось іншим, невласне-Я. Роман, що вийшов друком у 1993 році, проводить антропологічну розвідку з питання, коли чи на підставі чого суб’єкт має право говорити про себе як про Я. Гільбіг ставить питання про умови, в яких можливе це Я. В умовах змодельованого автором НДРівського життя за режиму СПЄН, що спирався на потужну систему служби держбезпеки, це питання набуває особливої ваги. Адже йдеться про постановку питання подібно до Дурса Ґрюнбайна в есе «Транзит Берлін»: чи є люди, які зуміли б «наполягти на своєму всупереч манії величі, цинізму, самозречення і банальних ідеалів, серед пониклих соціальних класів, на противагу цілій колективній тектоніці?» [36] Переклад Катерини Міщенко . Гільбіг обертає питання інакше, розглядаючи, за яких умов людині загрожує втрата здатності наполягати на своєму. У змодельованому в романі експерименті цим піддослідним є письменник (від нього-бо ми зазвичай очікуємо найбільшої лояльності до свого «Я»), який своїм потоком свідомості артикулює ґрунтовне для 90-х років запитання: як письменник може стати прислужником, шпиком штазі?