Фоззи - Червоні хащі

— Бог ти мій, — шепочу я і тут справа чую: — Ні, не Бог.

Я обертаюсь і бачу Журбу, який наблизився до мене і так само дивиться на стіну.

— Це радше той… Дисмас, — повільно промовляє Гриша. А потому додає: — А от і я.

Мені вкрай необхідно за щось узятися, бо земля втікає з-під ніг. Я притуляюся до стіни і важко дихаю. А тоді розумію, що він мав на увазі: праворуч від нас, у кутку за дзеркалом, на стіні намальовано Журбу. Він там стоїть у червонім плащі, з мечем у руці, й через усе його суворе чоло пролягають глибокі зморшки.

— Шо за херня? — шепоче шинкар, котрий цілий той час стоїть рака, марно намагаючись пересунути найближчий до шинквасу стіл. Товста товарка покинула йому допомагати, — вона очманіло дивиться на нас і часто хреститься. Шинкар нарешті випростується. Він дивиться то на стіни, то на нас і то розтуляє, то закриває рота.

— Та ето ж етот, ваш… — нарешті вимовляє він.

— Ага, наш. Наш Йосип, — відповідає на це Журба й гучно примощується на найближчий до себе стілець.

— Я нє про то… — починає пояснювати нам щось господар, але Гриша вирішує, що з нього досить:

— Так, командір, давай нам коньяку бутилочку, тока хорошого, лімончик там — усе, как полагається, — після чого дістає з кишені гроші. Знаходить серед них сто гривень, жмакає купюру й легенько так зажбурює її на стійку: — Сьогодні ми в тебе футбол смотрім. Єслі хто мурчать почне — всіх гулять, пойняв?

Той так лякається, що починає хитати головою, почувши це. Так і хитає, приставляючи стільці до вільних місць, нарізаючи нам лимон із цукром, миючи в раковині бокали та дістаючи з верхньої полиці пляшку «Ужгорода», який так любила наша директорка школи, що брала ним хабарі.

— Так, Портос, я всьо понімаю, але сьогодні буде так, — суворо каже мені Журба, посуваючи на центр столу два бокали і наливаючи в них.

Відчиняються зовнішні двері, й крізь них починають обережно заходити місцеві. Вони мовчки проходять повз нас і сідають десь позаду, біля стін. Гриша дивиться на них поверх своєї склянки, наче розмірковуючи, чи вже пити, чи почекати, поки всі всядуться.

Шинкар, оминаючи нас по максимально можливій у маленькій залі дузі, розносить пляшки. Перелякана товстуха розливає пиво. Хтось вирішує сісти поруч, але Гриня рипається на нього: «Куди лізеш, суче сурло?!!» — після чого той моментально зникає, і вже нас ніхто не турбує.

У телевізорі закінчується реклама і починають щось теревенити про гру, яка ось-ось має розпочатися. Журба наливає собі другу порцію і виразно дивиться на мене: мовляв, давай. Шинкар починає вдруге трусити цукор над блюдцем зі шматочками лимона. Я про всяк випадок підіймаю бокал, і тут іззаду додається світла: двері відчиняються, і знайомий голос каже: «О, футбол!».

У дверях стоїть Риба і радісно дивиться на нас. Шинкар шанобливо шепоче: «Ето ж ваш етот… Він і малював». А Журба махає нашому останньому сусідові рукою: «Давай до нас!» — після чого наказує господареві зробити телевізор гучніше і принести нам чогось закусити.

«А хто іграїть?» — питає Риба, сідаючи поруч. Він дивиться на мене з усмішкою, ніби знає відповідь, але хоче почути її й від мене. «Наші», — відповідаю я йому і посуваюсь, аби всім вистачило місця. Outro

У лютому 2016 року я лежав у Лікарні швидкої допомоги з розірваними колінами і намагався роздивитися по телевізору футбол. Слабенький сигнал ледве пробивався крізь залізобетонні стіни, — старі лікарні щосили зберігають спокій своїх заручників. І тут до мене заїхав хтось на возику. Я чув, як важко він рухається і незадоволено дихає, протискаючись вузеньким коридором. Чомусь вирішив, що це — молодий бомж, котрий щоранку приїздив по гроші «на поправку здоров’я».

Серед хворих і нянечок ширилися чутки, що я — це якийсь артист естради, котрий зазнав травми під час «Диких танців», — і вони по черзі заходили знайомитись. Але того разу до мене зазирнув не похмільний бомж, а інший сусід — старенький дідусь. Він почув із моєї палати голос коментатора і вирішив запитати, хто грає і який рахунок. Він додивився зі мною матч («Шахтар» скатав нулівку зі «Шальке»), погодився взяти печива до чаю і поїхав до себе — на протилежний бік Другої травматології, де телевізор приймав тільки «Інтер».

Тієї ночі про сон не йшлося: боліли ноги. Тому я лежав собі й лежав, а десь під час сніданку записав стислий сценарний план цієї історії. Вільний час — великий плюс. На момент виписки в нотатках були три ідеї: харківські оповідання («Темнеет рано»), фінал кримської історії («Чес для приезжих») і щось про дідусів із будинку перестарілих, котрі продовжують собі життя завдяки тому що один із них дуже любить футбол і не дає решті спокою. Сьогодні я її закінчив і радію, бо всі задуми того лютого виконано! У темряві хлюпочеться море, десь позаду стоять гори, а відремонтовані коліна ще тримають. От і добре.