Фоззи - Червоні хащі

Нам дали якогось печива і посадили поруч зі всіма, продовжуючи жваво обговорювати ці страшні події, проте все одно Глашина розповідь залишалася найповнішою. Трохи згодом від воріт прийшов Славентій і повідомив, що пожежники закінчили своє і вже їдуть. «А нас куди?» — спитала в чоловіка Глаша, та той відповіді не мав…

Пересуваючись за тінню, ми так сиділи кілька годин. Хтось дрімав, хтось плакав, аж поки з’явилася завідувачка. Усі разом прокинулися, підхопились і заговорили теж разом. Але найбільше мене здивував Журба — наш несправжній генерал аж вистрибнув зі свого крісла і важко потопав їй назустріч, переважаючи гучністю голосу всіх присутніх.

«Зіно, ану давай міняй мені гроші взад!» — закричав він, на ходу дістаючи зі штанів гаманця. Грузінка різко зупинилася, скривила обличчя і не менш гучно закричала йому у відповідь: «Гриша! Іді на хер! Які гроші? Все згоріло!».

Господи, як же я про це не подумав! Добре хоч узяв зі собою в подорож паспорт і залишки від пенсії. Але ж пенсійне посвідчення й усі долари за хату лежали в неї! Ціле життя трусився над тими клятими грошима і нарешті втратив усе, що мав.

Я хотів було спитати, чи перевіряла вона свій сейф після пожежі, та зчинився такий ґвалт, що втручатись у нього не було сенсу. Я мовчки відійшов од них і обережно посунув згарищем до місця, де ще вчора стояв кабінет завідувачки. Сейф був на своєму місці, біля стіни. Його було відчинено, зі щілини стирчав ключ, але всередині лежав тільки чорний попіл.

Шукати там було нічого. Переступаючи через уламки будинку, які ще димілися, я перетнув нашу палату, де стирчали чорні скелети ліжок, і нарешті вийшов на травичку. Мамо моя рідна, я ж лишився без усього! Ні грошей, ані фотографій! І головне — без того найкращого фото, з весілля! Ноги підкосились, і я встиг лише взятися за найближче дерево й тихенько опустився на землю.

Було чути, як десь неподалік усі лають завідувачку й допитуються, як усім тепер жити без документів і як отримувати пенсії? Зіна відповідала їм: «Та головне, що живі лишилися». Та всі присутні знали з власного життєвого досвіду, що людина без документів приречена: наша держава, хай би як вона називалася, забивала цвяхи, які стирчать, і бозна-скільки часу й сил піде на те, щоби довести, хто ти і звідки.

Я довго лежав на землі, вгамовуючи серце та шкодуючи себе. Кілька разів виймав із кишені паспорт і перераховував гроші, які лишилися. Шістдесят дві гривні — ось тобі й увесь зиск за ціле життя. Що мені тепер робити? Пляшки збирати? Але тут не місто: тут пляшок не викидають, а зберігають для господарських потреб. Будинку престарілих тепер немає, грошей на те, щоби переїхати, — теж. Новосельці до мого будинку мене й на постріл не підпустять. Іти до Гриші у прийми? Чи просто заплющити очі й заснути так, аби ніколи вже не прокидатися?

Почувши якесь шарудіння, я повернув голову й побачив, що до мене від сараю чапає Журба. Після скандалу його обличчя почервоніло, сусіда цілого аж тіпало від збудження.

— Бодя, п’ятсот євро, — два роки можна жить… — почав він іще здалеку. Та потому згадав, що я теж постраждалий, і додав: — А в тебе скільки доларів згоріло?

Виходить, про мої гроші він теж знав…

— Нема вже про що говорити, — сказав я і сів під деревом. Журба сперся на нього рукою, і так ми помінялися місцями, бо зазвичай я дивився на нього згори, коли він сидів у своєму візку. Мабуть, щось подібне відчувши і собі, Гриня вдався до дурні, якої він час від часу припускався, за що отримував од Йосипа по повній програмі.

Тільки уявіть собі, що цей старий дурень надумав!

— Ти, Бодю, тільки не думай усякого. Я на тебе за кішку зла не держу!

Я спочатку не зрозумів, що він має на увазі: яка кішка? У нас було тут кілька — жінки тримали. Ті кішки зазвичай терлися біля кухні, Матвіївна їх там підгодовувала. Та всі вони після пожежі кудись поділися, ніхто про них і не згадував. Та й Бродяга був важливішим за всіх кішок світу.

— Шо-шо? — перепитав я, і Журбі довелося пояснювати. Продовжуючи червоніти, він терпляче пояснив:

— Ну, та чорна, вчора на базарі. Вона нам іще дорогу перейшла, а ти не дав її обійти. Так-от, я не думаю, що це все через неї, і тебе не виню!

— Знаєш шо, Григорію з Григорівки? — відповів йому я, розпалюючись. — Зіна була права: іди ти на хер!

Я не міг пригадати, коли востаннє з моїх губ злітав матюк. Мабуть, іще в дитинстві, коли тато щось подібне почули від мене після гульні з хлопцями на річці й випороли лозиною так, що сидіти я довго не міг. Як бачите, це спрацювало, і того уроку вистачило надовго. Та зараз я вже не втримався, бо «пан генерал» іноді плів такі нісенітниці, що зупинити його міг тільки Йосип. А тепер… Тепер ці повноваження перейшли до мене.