Александр Грин - Червоні вітрила

Переклав з російської Леонід Кононович

Лонґрен, матрос «Оріона», міцного тристатонного брига, на якому він прослужив десять років і до якого прихилився дужче, ніж, буває, син до рідної матері, мусив, урешті, полишити службу.

Сталося це так. Під час одного з його нечастих повернень додому він не побачив, як завжди, — ще здаля, на порозі домівки, — своєї дружини Мері, що вдарялася руками в поли, а потім бігла назустріч до втрати подиху. Замість неї біля дитячого ліжечка, — нового предмету в маленькому будиночку Лонґрена, — стояла схвильована сусідка.

— Три місяці гляділа я її, старий, — мовила вона, — поглянь на свою доньку.

Мліючи, Лонґрен схилився й уздрів восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, понурився і почав крутити вус. Вус був мокрий од дощу.

— Коли померла Мері? — поспитався він.

Жінка розповіла сумну історію, перебиваючи оповідь розчуленим гулюканням дівчинці та запевненнями, що Мері в раю. Коли Лонґрен дізнався про подробиці, рай видався йому трохи світлішим од повітки для дров, і йому подумалося, що вогонь простого каганця, були б вони всі разом, утрьох, для жінки, що подалася в недовідомий край, був би незамінною розрадою.

Місяців зо три тому господарські справи молодої матусі були геть кепські. З грошей, що їх залишив Лонґрен, добра половина пішла на лікування після тяжких пологів, на клопоти за здоров’я новонародженої; врешті, згуба невеликої, проте необхідної для життя суми змусила Мері попросити в борг у Меннерса. Меннерс мав крамницю-трактир і вважався заможним чоловіком.

Мері пішла до нього о шостій годині ранку. Десь о сьомій оповідачка зустріла її на шляху до Лісса. Заплакана і засмучена, Мері сказала їй, що йде до міста заставити обручку. Вона додала, що Меннерс погодився дати гроші, та вимагав за це кохання. Мері нічого не домоглася.

— В нас у домівці немає навіть крихти їжі, — сказала вона сусідці. — Піду я до міста, й ми з дівчинкою перебудемо вже якось, поки повернеться чоловік.

Того вечора була холодна, вітряна погода; оповідачка намарне умовляла молодицю не ходити до Лісса поночі. «Ти намокнеш, Мері, накрапає дощ, а вітер от-от принесе зливу».

Назад і вперед від приморського села становило не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала порад оповідачки. «Доста мені вже очі вам муляти, — сказала вона, — й так уже немає майже жодної родини, де не позичила б я хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі». Вона пішла, повернулася, а наступного дня облягла в гарячці й маренні; негода й вечірня мряка звалили її двобічним запаленням легенів, як сказав міський лікар, якого погукала добросерда оповідачка. За тиждень на двоспальному ліжку Лонґрена лишилося порожнє місце, а сусідка переселилася в його домівку глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було неважко. «До того ж, — докинула вона, — без такого пискляти нудно».

Лонґрен поїхав до міста, взяв розрахунок, попрощався з приятелями і почав вирощувати маленьку Ассоль. Поки дівчинка не навчилася твердо ходити, вдова мешкала в матроса, заміняючи сирітці матір, та щойно Ассоль перестала падати, заносячи ніжку через поріг, Лонґрен рішуче оголосив, що тепер він буде сам усе робити для дівчинки, й, подякувавши вдові за діяльну чуйність, почав жити самотнім життям удівця, зосередивши всі свої помисли, надії, любов і спогади на маленькій істоті.

Десять років мандрівного життя залишили в його руках дуже небагато грошей. Він почав працювати. Незабаром у міських крамницях з’явилися його іграшки — майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів — одне слово, того, що він близько знав, що завдяки характерові роботи почасти замінювало йому гуркіт портового життя і мальовничий труд плавань. В такий спосіб Лонґрен добув стільки, щоб жити в межах помірної економії. Нетовариський за натурою, він після смерти дружини став іще більш замкнений і відлюдькуватий. У свята його бачили в трактирі, та він ніколи не сідав, а хапливо випивав за шинквасом шклянку горілки і йшов собі, коротко кидаючи навсебіч: «так», «ні», «здрастуйте», «прощавай», «потроху», — на всі звернення та кивки сусід. Гостей він терпіти не міг, тихо відпроваджував їх не силоміць, але такими натяками й вигаданими обставинами, що відвідувачеві нічого й не лишалося, як тільки вигадати причину, що не дозволяє сидіти довше. Сам він теж не навідував нікого; тож поміж ним і краянами лягла холодна відчуженість, і якби робота Лонґрена — іграшки, — була менш незалежна від справ села, то йому довелося б зазнати на собі наслідків таких стосунків. Товари й харчові запаси він купував у місті — Менерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього Лонґреном. Він робив також сам усю хатню роботу і терпляче проходив не властиве чоловікові мистецтво вирощування дівчинки.