Александр Грин - Червоні вітрила

Тепер ми відійдемо від них, знаючи, що їм потрібно бути разом на самоті. Багато на світі слів на різних мовах і різних наріччях, та всіма ними, навіть і віддалено, не передати того, що сказали вони цього дня одне одному.

Тим часом на палубі коло грот-щогли, біля бочівки, поточеної хробаками, зі збитим дном, яке відкрило сторічний темний рай, чекав уже весь екіпаж. Атвуд стояв; Пантен статечно сидів, мов щойно на світ з’явився. Ґрей піднявся нагору, дав знак оркестрі й, знявши кашкета, перший зачерпнув гранчатою шклянкою, в пісні золотих сурм, святе вино.

— Ну, от… — сказав він, скінчивши пити, потім жбурнув шклянку. — Тепер пийте, пийте всі. Хто не п’є, той ворог мені.

Повторити ці слова йому не довелося. Тоді як повним ходом, на всіх вітрилах «Секрет» ішов собі від назавжди нажаханої Каперни, тіснява довкруг барила перевершила все, що в цьому роді відбувається у великі свята.

— Як сподобалося воно тобі? — поспитав Ґрей Летику.

— Капітане, — сказав, підшукуючи слова, матрос, — не знаю, чи сподобавсь йому я, та враження мої треба обдумати. Вулик і сад!

— Що?!

— Я хочу сказати, що до рота мені запхнули вулик і сад. Будьте щасливі, капітане. І нехай буде щаслива та, яку «найкращим вантажем» я назву, щонайкращим призом «Секрету»!

Коли наступного дня почало світати, корабель був далеко від Каперни. Частина екіпажу як заснула, так і лишился лежати на палубі, бо її здолало Греєве вино; трималися на ногах лише стерничий, та вахтовий, та замислений і хмільний Ціммер, який сидів на кормі з грифом віолончелі біля підборіддя. Він сидів, тихо водив смичком, змушуючи струни промовляти чарівним, неземним голосом, і думав про щастя…