Александр Грин: Червоні вітрила

— Тепер, — сказав Ґрей, — коли мої вітрила жаріють, вітер добрий, а в серці моєму більше щастя, ніж у слона, який угледів невелику булочку, я спробую налаштувати вас своїми думками, як обіцяв у Ліссі. Завважте — я не думаю, що ви дурний або впертий, ні; ви — зразковий моряк, а це коштує чималого. Та ви, як більшість, слухаєте голоси всіх немудрих істин крізь грубе шкло життя; вони волають, але ви не чуєте. Я роблю те, що існує як старовинне уявлення про прекрасне — те, що не збувається, і що, по суті, так само збувається і можливе, як прогулянка за місто. Незабаром ви побачите дівчину, яка не може, не повинна інакше вийти заміж, а тільки в такий спосіб, який розвиваю я на ваших очах.

Він стисло передав морякові те, про що ми добре знаємо, скінчивши пояснення так:

— Ви бачите, як тісно сплітаються тут доля, воля і властивість характерів; я приходжу до тієї, котра чекає й може чекати лише мене, а я не хочу нікого іншого, крім неї, може, якраз тому, що завдяки їй я зрозумів одну немудру істину. Вона в тому, щоб робити так звані дива своїми руками. Коли для людини головне — отримати дорогесенький п’ятак, то легко дати цей п’ятак, але коли душа таїть зернину полум’яної рослини — дива, зроби їй це диво, якщо ти у змозі.

Нова душа буде в нього й нова в тебе. Коли начальник в’язниці сам випустить в’язня, коли мільйонер подарує письмаку віллу, опереткову співачку і сейф, а жокей бодай раз притримає коняку заради іншого коня, якому не щастить, — тоді всі зрозуміють, як це приємно, як це невимовно чудесно. Та є не менші дива: усмішка, веселощі, прощення і… вчасно сказане, потрібне слово. Володіти цим — значить володіти всім. Що ж до мене, то наш початок — мій і Ассоль — залишиться нам назавжди в ясно-червоному відблиску вітрил, створених глибиною серця, котре знає, що таке любов. Зрозуміли ви мене?

— Авжеж, капітане. — Пантен крякнув, утерши вуса дбайливо згорнутою чистою хусточкою. — Я все зрозумів. Ви мене розчулили. Піду я вниз і попрошу пробачення в Нікса, якого вчора сварив за втоплене відро. І дам йому тютюну — свій він програв у карти.

Перш ніж Ґрей, трохи подивований таким швидким практичним результатом своїх слів, устиг що-небудь сказати, Пантен уже загуркотів униз по трапу й десь віддалено зітхнув. Ґрей озирнувся, поглянувши угору; над ним мовчки поривалися червоні вітрила; сонце в їхніх швах сяяло пурпуровим димом. «Секрет» ішов у море, віддаляючись од берега. Не було ніяких сумнівів у дзвінкій душі Ґрея — ні глухих ударів тривоги, ні шуму дрібних клопотів; спокійно, мов те вітрило, поривався він до захопливої цілі, переповнений думками, які випереджають слова.

Ополудні на обрії з’явився димок військового крейсера. Крейсер поміняв курс і з відстані півмилі підняв гасло «лягти у дрейф».

— Браття, — сказав Ґрей матросам, — нас не обстріляють, не бійтеся! Вони просто не вірять своїм очам.

Він звелів дрейфувати. Пантен, волаючи, мов на пожежі, вивів «Секрет» із вітру; судно зупинилося, тоді як від крейсера помчав паровий катер з командою і лейтенантом у білих рукавичках; лейтенант, ступнувши на палубу корабля, зачудовано озирнувся і пройшов із Греєм до каюти, звідки за годину вирушив, дивно махнувши рукою і всміхаючись, ніби одержав чин, назад до синього крейсера. Напевне, цього разу Ґрей мав більше успіху, ніж із простодушним Пантеном, тому що крейсер, побарившись, ударив по обрію могутнім залпом салюту, стрімкий дим якого, пробивши повітря величезними сяйливими м’ячами, розвіявся клоччям над тихою водою. Цілий день на крейсері панувало якесь напівсвяткове остовпіння; настрій був неслужбовий, збитий — під знаком любови, про яку говорили скрізь — від салону до машинного трюму; а вартовий мінного відділу спитав матроса, який проходив:

— Томе, ти як оженився?

— Я зловив її за спідницю, коли вона хтіла вискочити від мене у вікно, — сказав Том і гордо закрутив вуса.

Якусь часину «Секрет» ішов порожнім морем, без берегів; ополудні відкрився далекий берег. Взявши далековид, Ґрей втупився у Каперну. Якби не ряд покрівель, то він розгледів би у вікні одного дому Ассоль, яка сиділа над якоюсь книжкою. Вона читала; сторінкою повз зеленкуватий жучок, зупиняючись і зводячись на передніх лапах з виглядом незалежним і домашнім. Вже двічі був він не без досади здмухнутий на підвіконня, звідки з’являвся знову довірливо і свобідно, мовби хотів щось сказати. Цього разу йому поталанило дістатися майже до руки дівчини, яка тримала кутик сторінки; тут він застряв на слові «дивися», з сумнівом зупинився, очікуючи нового шквалу, і справді ледве уникнув прикрости, позаяк Ассоль уже вигукнула: «Знову жучок… дурненький!» — й хотіла рішуче здмухнути гостя в траву, та раптом випадковий перехід погляду від одного даху до другого відкрив їй на синій морській шпарі вуличного простору білого корабля із ясно-червоними вітрилами.