Фоззи - Червоні хащі

— У Кривої-то яма краща була, глибша й не така… крива, — поруч зі мною вгніздився на кріслі Журба. Він давно забув, що ми посварились, а нагадувати йому я не хотів. Така вже Гриша людина.

Не дочекавшись моєї реакції, сусід продовжив висловлювати все, що мав на душі:

— А я, Богдане Васильовичу, скажу вам, що Йосипові нашому пощастило: помер під небом, — може, й зорі бачив.

Я мав певні сумніви щодо зірок (там же диму було, мабуть, повно), та вирішив не псувати вже зіпсованого. Від убогих у мене завжди серце рвалося навпіл, а тепер я сам став таким…

— А пам’ятаєш, — сказав я, — як Старенький танцював із Кривою і кричав їй, що навіть смерть їх не роз’єднає? От і диви: їм тепер і лежати поруч…

— А ми якось із ним пили на каруселях, а він і каже, що йому тут подобається, бо є такі зони, куди звозять доживати й отам погано помирати, — а тут природа, собака, телевізор…

— А за що він сидів? — пригадав я раптом питання, яке часто поставало під час проповідей Старенького. Журба трохи подумав і продовжив, знизивши голос:

— Та він одному казав, що за вбивство, іншому — за грабіж. Але щось мені здається, що він малолітку потоптав і все, тільки набрався там усякого.

Ніби почувши мої думки, Раїса спитала в усіх, чи знає хто-небудь, за що чи за якою статтею сидів покійний.

— Та казав мені якось, що вкрав на морі корабель зі золотом партії й хотів чи то на Туреччину пливти, чи то на Грецію, — сказала Глаша й повернулася до мене за підтримкою, як те відбувалось останнім часом, коли в розмові виринали питання зі шкільного курсу географії.

Та я вже не мав сил на ці ігри.

— Я не географ, — відповів я їй. — Давно збирався вам усім сказати, що я математику вчив, а хтось щось переплутав — і пішло.

— О, то будеш нам пенсію вищитувати, бо за той год… — зрадів Петрович, але Глаша його урвала:

— Тьху, дурний, яка тобі тепер пенсія? Пенсійне ж згоріло. Поки відновлять, уже всім по сорок днів буде!

— Так, шановні, — врочисто промовила Зіна й дістала пляшку самогону, який, мабуть, теж десь у селі вициганила, — у нас сьогодні сумний день… Ви самі все знаєте, тому давайте пом’янем раба Божого Валерія Петровича Андоненка («Ти диви, він теж Петрович був», — подумав я). Він нам усім спокійно жити не давав, але ми й самі того хотіли.

— Чиста правда, — підтакнула Глаша й узялася розливати, розпочавши, зрозуміло, з Новіченкової. Дочекавшись, поки черга дійде до нас, я тихенько спитав у неї:

— А скажи мені, чого наша лікарка так п’є? Не знаєш?

Глаша озирнулася навколо і так само пошепки, як раніше Журба, сказала:

— До неї інша лікарка була — Аліна. Молода, всі наші чоловіки від неї мліли, як коти. А потому сюди перевелася Новіченкова, бо тут її мати доходила, — треба було доглядати. Купила тут хату в селі — таку забацану, що не дай, Боже. Як та померла, ця й запила. І лишилася. Я чула, нікуди їй подітися: чоловік із новою одружився.

Отак і розв’язалося друге з болючих питань. Я подивився на нашу лікарку іншими очима, і стало мені її шкода — так само, як і всіх решту. Вони випили, видихнули, — цього разу навіть закуски не було. Ті двоє, зі «швидкої», з допомогою Славентія з Петровичем опустили труну в землю і нашвидкуруч закидали землею. Зверху встромили простого хреста з двох маленьких дощок, навіть без таблички та без жодного напису.

Усі замовчали, і я відчув, що маю все це перервати: «Пам’ятаєте, як на цьому самому місці Йосип розповідав про пастушка зі стадом, котрий усі твої погані справи забирає на себе й іде з чорними вівцями, а покійному лишає білих? Так-от, може, він і був грішний, радше за все він зі себе вдавав злодія, а насправді він просто любив життя… І всіх нас примушував любити це життя, хай би яке воно було безпорадне… А тепер Йосипа нема, і будинку нашого немає. І нехай йому там білі вівці вкажуть шлях туди, де буде йому з ким потеревенити. Може, там йому батько зустрінеться, і футбола покажуть».

Усі захитали головами, дивлячись у пластикові скляночки, які не полишали нас і після пожежі, бо їхній запас зберігався не в корпусі, а в сараї. А я вирішив додати: «І ще вам скажу — вже зі свого досвіду: Йосип був шульга, а це завжди особливі люди. У мене в школі кілька було, й усі — незвичні. За совітів їх усіх перевчали, бо зброю робили під праворуких, тому таких дітей ламали через коліно, щоб і писали правою, і все робили. Та вони були особливі… Як Йосип».

Я пригадав його криві пальці, як він висмикував із моєї тарілки ними щось смачне, і стало геть сумно. Зіна блиснула очима, усміхнулася мені й почала мовчки наливати всім присутнім по другій. Знизу схлипнув Журба. Він плакав, і мені від цього враз полегшало і стало тепліше. Але тут Григорій притягнув мене за шию до себе і прошепотів: «Бодю, я обіссався».