Фоззи - Червоні хащі

— Добре, давай спробуємо так, як ти кажеш.

— Ол райт, — козиряє мені Журба й іде до столу, де вони ще пару годин «рибають», поки я намагаюся закуняти. Марно. Я пригадую всі наші теревені навколо цього матчу, на який ми чекали, наче на диво. От час і прийшов.

Ближче до вечора на небі з’являються хмари, і я радію з цього: якби не вони, наша подорож обірвалася би відразу на трасі, а то б і стала для когось із її учасників останньою. А так сонце знищує врожай десь по сусідніх районах, а нас особливо не чіпає, тож наш пенсійний тандем потрохи рухається вздовж села до повороту.

Бродяга пішов із нами. Тільки шкода, що він не може тягнути візка, бо Журби вистачає хвилин на десять, після чого він починає так урочисто захекуватися, що мені доводиться вилазити з того клятого крісла й тягти перед собою той центнер поки ще живого м’яса. А він іще і примовляє собі щось постійно під ніс, вимагаючи реакції у відповідь. Я так утомився, що просто автоматично додаю «ага» після кожного вислову знизу.

На Бродягу брешуть із-за кожного паркана, а ми йдемо і йдемо, поки нарешті дістаємося до повороту і я перший крізь піт бачу, що наливайка називається «Наташа». Раніше було якось не до того, щоби розглядати напис над входом. Побачивши назву, Гриня так напружується, що натискає на гальма, і ми мало не падаємо.

«Ти що, заразо, робиш?» — не втримуюся я і переходжу наперед, аби зазирнути в те масивне обличчя, яке так нагадувало фізію Брежнєва. Гриша робить вигляд, що причиною зупинки стало не ім’я чи то дружини, чи то заможної тещі господаря шинку, а важливе діло: він поважно прикручує до сорочки свою орденську планку. Так ніби це щось вирішує в Хащах.

«Тьху на тебе», — кажу я на це і з останніх сил зрушую возика з місця. Якщо я правильно орієнтуюсь у часі, то до футболу ще з півгодини, проте біля наливайки вже курить із десяток місцевих. Жоден із них навіть не думає запропонувати нам (точніше, мені) поміч, але — тільки-но ми порівнюємося з ними — якийсь добродій гучно промовляє: «О, погорільці приїхали!».

Журба — треба віддати йому належне — знизу не мовчить: «Партактів забули спросить. Ти шо, всє шпінделя на роботі вже закрутив, чи дружина відпустила?». Навколо регочуть, — шпилька влучає в ціль. Поки той чоловік міркує, чим би нам відповісти, напружуючи обличчя шестикласника, котрого на фізкультурі спитали про таблицю множення, до розмови долучається ще один селянин. Він курить біля дверей до «Наташі», сидячи навпочіпки: «Шо там, говорят, ваш бугор нички крякнув? А то тут люди питають, по какой статьє он сідєл».

Розвертаючи крісло так, аби найзручніше було заїхати, я вже збираюся перепитати, а кого це тут стосується, як Журба знаходить правильний вектор і майже ніжно відповідає: «По мокрому сидів наш Йосип». Після чого додає продовження: «Убив одного. За те, що триндів забагато».

Хтось із не дуже розумних поривається сміятись і далі, та загальний гомін обривається. Заїжджаємо до шинку ми вже в переляканій тиші. Усередині темно, шинкар разом із якоюсь товстою жінкою зсувають столи перед великим телевізором, що стоїть на шинквасі, й пан генерал відразу підтримує їхню ініціативу: «Правильно робиш! Під екран став». Чоловік чортихається: «Дід, тебе забули спросіть», — а потому бачить Бродягу і кричить: «З собаками нізя!».

Журба не звертає на це жодної уваги. Він бачить на боковій стінці закладу дзеркало, мовчки встає з крісла й починає пригладжувати свого сивого чуба, дивлячись у відображення. Я ж завмираю стовбуром і не знаю, як на все це реагувати. Вловивши мою паузу, Журба зустрічається зі мною поглядом у віддзеркаленні й повільно, мовби через силу, промовляє: «Портос, дай етому чорту соточку, шоб он понімал, хто на хату заєхал».

Нагадую: в мене «аж» шістдесят дві гривні. То у Гриші мало щось лишитися з подорожі. Тому я відповідаю: «Потім». Шинкар із помічницею застигають, не знаючи, як на все це реагувати, а я роздивляюся довкола, де би то притулити крісло. І мало не падаю, бо з барної стійки на мене дивлюся… я.

Я намальований там, серед пляшок із горілкою та дешевим коньяком. Той я схожий на римського цезаря, з вінком на голові. Він тримає праву долоню розкритою — на кшталт якогось святого з двоперстям. Очманівши від побаченого, я дивлюся трохи ліворуч і вже жалкую, що не впав раніше. Бо там — Йосип!

На відміну від мого, його вінець — терновий і червоний. Він так само, як й інший я, тримає перед собою простягнуту праву руку, тільки в ній щось подібне на дулю. Йосипа намальовано на стінці шинку, й він не зовсім схожий на себе, та я точно й одразу розумію, що це — він.