Фоззи - Червоні хащі

— Ні! — замахав я руками на цього чорта. — Нащо це мені? Це Григорія гроші, хай сам їх і зберігає.

— Ну, наше дєло — прєдложить, ваше дєло — отказаться. Нє горюйтє потом, — чи то Йосип швидко здався, чи то побачив у руках у завідувачки нову пляшку і поспішив якнайближче до наливайного начальства. Проводжаючи його поглядом, Журба сказав:

— А я би вам, Васильовичу, гроші спокійно лишив.

— Що ж, дякую за довіру, та це для мене занадто.

— Як скажете. А я от знаєте, шо думаю?

— Шо? — трохи зарізко перепитав я, бо мене ця розмова, як і всі сьогоднішні, дуже дратувала. Та потому зрозумів, що Журба нічого поганого на думці не має, і повторив уже м’якше: — Шо?

— Я от думаю, що на ці гроші треба винайняти машину зі санітаром — таку, як той рік Славентія возила на відпочинок до сина, — і поїхати на батьківщину. На могили батьків сходити, по всіх місцях пройтися, щоби…

Він, вочевидь, не хотів казати слова «попрощатись», і я вирішив урятувати сусіда від цієї небезпечної думки.

— Оновити спогади? — підказав я, і треба було бачити, з якою радістю Григорій це сприйняв, усе розуміючи.

— Саме так, дякую! Ви ж неподалік від нас, то і до вас заїдемо.

Ох як же мені раптом захотілося пройтися ще хоча би раз по нашій вулиці, зазирнути на рідне подвір’я та новосельцям дулю показати! Чому я не розглядав цього варіанту раніше? Адже гроші лишались, а тут не така велика відстань, — це тобі не до Ізраїлю їхати.

— Ну, побачимо, як воно вийде, — обережно промовив я — на той випадок, якщо завтра він протверезіє і забуде про свою пропозицію, а ти ходи собі потому, двічі вдарений по голові.

— Так, досить рюмсати над рюмкою! — гучно прокричала Зінаїда, при цьому тримаючи в руках склянку. — Вже вечоріє. Я пропоную потрохи збиратись і продовжити вдома, бо там є неходячі, а їм тоже хочецця пом’януть.

Спільнота підтримала пропозицію і збиралась уже випити по останній, як у розмову втрутився Йосип.

— Так, отставіть пока, а то уже хлєбальнікі под горькую поразєвалі. Ми ето… провожаєм в послєдній путь нашу, так сказать, сослуживіцу по лагерю, как єйо?

— Ганна Василівна Величко, — нагадав Петрович, показавши рукою на табличку.

— Ага. Так ето… Я вот шо вспомніл… Мінє дєд говоріл, а єму — єго бабка, в свойо врємя, прі царском єщо рєжиме. Так вот, когда человек хороший, то єму уходіть нє больно. К нєму пріходіт пастушок со стадом і забіраєт всю боль і грєхі на себя: чорних овец уводіт, — а тєбе в другую сторону, с белимі.

— С белякамі? — перепитав хмільний Петрович і витер піт із лоба.

— Дурак ти, блядь! — не витримав Йосип, ураз повернувшись до свого звичайного тону. — На Турцию, с Антантой… С белимі овцамі хороший человек уходіт — стало бить, в рай! Так шо ето, давайтє, шоб Крівой по етой дороге гладко шлося.

Йосип перекинув до рота горілку і затряс у повітрі порожньою склянкою, щоби показати, що там нічого не лишилось. Усі навколо випили мовчки — вочевидь, думаючи кожен про свого пастушка та про його овець, а Зінаїда скомандувала жінкам збирати простирадло з їжею, бо дійсно навколо вже почало сутеніти.

Нарешті ми зібрались і рушили додому. Щойно вийшли на дорогу, як возик Журби застряг у піску. «В натяжку, в натяжку давай», — прийшов на поміч Старенький, і ми вдвох розхитали важкий возик і все ж таки витягли його на тверду дорогу. Йосип побіг у голову колони, на ходу починаючи цікавитись у Матвіївни, що саме буде сьогодні на вечерю та хто все готував, поки вона з нами «прохлаждалась», «філоніла» і «чічі свої бесстижиє залівала».

Журба вже почав куняти, а я повільно штовхав його, пригадуючи свого учня, котрого, між іншим, теж звали Гришею. Розумний був хлопчина, далеко би пішов, але потрапив в Афганістан, де й загинув. Але задовго до того він якось заплакав у мене на продльонці, вивчаючи вірша про Щорса. Дитину лякала смерть, а такого добра у шкільній програмі було вище від голови, та й зараз вистачає. Я було дивувався, як учителі рідної літератури витримують цілий той нескінченний плач?

Я тоді заспокоював його, кажучи, що не треба боятися смерті, а треба радіти з життя, бо це такі правила, як у грі у квача: коли почав бігати, то знаєш, що буває, коли тебе наздогнали. І він тоді питав у мене щось про те, що буває після смерті. А що я йому тоді, за радянських часів, міг розказати? Не про Бога ж, звичайно. Тому й казав, що смерть і входить до цих правил життя, проте в нього стільки ще часу попереду і треба добре вчитися.

Зараз би я йому інакше відповів: розказав би, що на тому боці щось є, та людство не знає точно, що саме. Людство ще дурне, воно навіть не здатне осягнути, як космос може бути нескінченним. А раптом ми взагалі нічого не розуміємо про життя? Щось таке… Мабуть, я б і зараз його заспокоїв. Але от питання: хто би тепер заспокоїв мене?