Фоззи - Червоні хащі

«Пощастило-то з погодою», — почав він, помітивши мій погляд, звернений догори. От скільки себе пам’ятаю, завжди на похороні розмовляють про погоду, ніби це дійсно має значення. Я хитнув головою, бажаючи, щоби Григорій змінив тему, але той не здавався, а почав пригадувати дощі на похованнях, які йому доводилося відвідувати раніше. У таких випадках ті самі люди, котрі вихваляють гарну погоду, зазвичай кажуть, що це природа плаче за померлим. І всі з ними погоджуються, ніби в цьому і є правда.

Відчепитися від Журби мені не вдалося, а пересісти було нікуди, тож так ми й сиділи: один говорив, другому доводилося слухати. Нарешті отець Віталій закінчив попередню промову, й усі почали голосно з’ясовувати, хто може дійти до цвинтаря і назад, а хто — ні. Воно, звичайно, не завадив би мікроавтобус, але то було би задорого.

Тому таксист, котрий лишався за воротами, підігнав свого «жигуля» до дверей, труну поставили машині на багажник — упоперек, прив’язавши її до дверцят авто з допомогою мотузки, на якій зазвичай сушили одяг. Більш жваві вишикувались у скорботну колону, кволі зібралися на ґанку і звідти гучно плакали, щоби хтось бува не вирішив, що вони любили Криву менше за тих, у кого вистачає сил іти.

Нарешті рушили. Йосип із Рибою пішли за машиною, притримуючи труну, щоби не впала, а я замикав похоронний похід, штовхаючи візок зі Журбою. Матвіївна поклала йому на коліна пару пакетів із поминальним обідом і побігла наперед — стежити за рухом машини. А Григорій відразу взявся копирсатись у тих пакунках, аби з’ясувати, що саме нам зібрали на поминки.

Ну, добре хоч так: він принаймні замовчав, а то вже сил не було слухати ті теревені. Я ловив обличчям свіже повітря і знову думав про весну як про оптимальний час для смерті, коли сама природа ніби натякає, що в неї без тебе все буде в повному порядку, — не хвилюйся, мовляв.

Не знаю вже, що вони там учора пили і чим додавали, та Славентієві теж було поганенько. Його вели, взявши під руки, Глаша з Раїсою, а він робив вигляд, що це не похмілля заважає йти, а жалоба за померлою: щось там собі під ніс промовляв і дозволяв дружині витирати йому сльози носовичком — зовсім як дитині, котрій уперше довелося когось ховати.

Так під гуртове зойкання ми й дійшли до кладовища. Зінка відпустила таксиста, видавши йому пару пиріжків із пакунків, які відразу забрала у Григорія, щоби він чогось важливого не з’їв раніше від запланованого часу. Петрович поставив біля ями два табурети, на які обережно і встановили труну.

Нам, до речі, пощастило: яму викопали біля дороги, в кущах, а то там іще піди знайди прохід. Усі ноги переламаєш у тих суцільних, зі старими хрестами, могилах, серед яких майже не було доглянутих.

Якийсь місцевий мешканець сторожував там із лопатою, ніби тримаючи місце, щоби туди швиденько когось не приховали. Він страждав на асфальтну хворобу. Чолов’яга теж щось отримав од завідувачки і лишив Йосипові лопату, наказавши покласти її в кущах, а він потому забере. Старенький так хитро заблищав очима, що навіть я розумів: із лопатою цей чоловік може попрощатися. Йосип її обов’язково забере до будинку, ще й мінімум тиждень розповідатиме всім за обідом, який він молодець: подбав про шановне товариство і наколядував майже нову лопату — на потреби того ж таки шановного товариства.

Глаша з Раїсою притулили Славентія до дерева та до Петровича, наказавши останньому уважно стежити, щоби чоловік не впав, бо він сьогодні погано почувається, після чого постелили на землі старе простирадло і почали розкладати на ньому їжу: хліб, плавлений сир, ковбасу, малосольні огірки та цукерки з пиріжками, яких Матвіївна — треба віддати їй належне — наробила вдосталь.

Отець Віталій незадоволено поглядав на все це: мовляв, зарано, — треба ж спочатку поховати. Але тут дійшло до пляшок із горілкою, і погляд священика відразу пом’якшав. Він дочекався, коли всі займуть місця навколо труни, і почав другу промову — знову церковнослов’янською мовою, в якій часом траплялися знайомі слова, та не більше. Бодай сенсу тут не втратиш, а що ще треба? Тільки дотерпіти до кінця.

Священик говорив іще довго. У них, схоже, є часовий норматив для таких випадків. Нарешті він закрив свою книгу, відійшов убік, ближче до столу, а Зінаїда скомандувала всім іти прощатися. Жінки з готовністю заплакали, чоловіки тримались один за одного, вишиковуючись у чергу. Хтось цілував змарнілу на лиці покійницю, хтось торкався до її рук, решта просто зупинялася, вдивлялась у Криву, щось казала й ішла на розворот.