Фоззи - Червоні хащі

Коло зупинилося. Люди намагалися знову зайняти своє місце, але так, аби якнайближче до імпровізованого столу. Цей клопіт перервала Грузінка, відкоркувавши пляшку горілки і почавши розливати її у звичні пластикові склянки. Коли настала моя черга, я сказав, що не буду, та завідувачка мовчки впхала мені склянку до рук і рушила далі, по колу. Я вилив свою порцію в посудину Журби, той вдячно поглянув ізнизу, наче нещодавно побитий пес, якого нарешті пробачили й от-от збираються нагодувати.

Тим часом Йосип із Рибою закрили труну, забили цвяхи й опустили її в яму, швидко закидавши землею. Григорій трішки відсьорбнув, не дочекавшись тосту, і подав голос: «От іще з чим повезло, так це з земльой. Дощ уночі був, у м’якеньку лєгла». От що ти будеш робити з цими людьми? Будь-яку погоду прив’яжуть до сумної події і знайдуть плюси навіть там, де їх немає! Яму все одно вирив той місцевий, із лопатою, — а яка різниця, якою землею закидати могилу?

Акуратно прилаштувавши лопату за деревом, Йосип прийняв із рук Петровича свою склянку, витер піт і відразу ж почав урочисту промову, поки ніхто його не випередив. При цьому він чомусь дивився в очі отцеві Віталію.

— У нас тут лішній рот — как вистрєл в спіну, — чітко промовив Старенький. Священик збентежився і почав відходити до могили, щоби набратися там авторитету на правах святої людини, безпосередньо причетної до переміщення раби Божої Ганни Василівни Величко зі земного стану в небесний.

— Как вистрєл в спіну, — повторив Йосип, проводжаючи Віталія поглядом, — но лічно я с Крівой всєгда послєднім куском дєлілся. От, бивало, встрєчу ейо на корідорє, про Ющенку обсудім, а я і спрошу: «А ти обедала уже, болєзная, ілі на холостой желудок прєзідєнта трєвожила?». Било дєло, — реготнув Петрович, але швидко осікся під суворим поглядом Зінаїди, яка вже все розлила і протиснулася до епіцентру подій.

— Так, Андонєнко, мовчим і слухаєм. Ну що, шановні… Сьогодні ми проводжаємо в останній путь нашу сусідку, котра прожила у будинку… Дай, Боже, пам’яті… Майже десять год.

— Ого, — знову спробував підтримати розмову Петрович, але й цього разу наштовхнувся на погляд завідувачки, котра була налаштована рішуче:

— Так, дядя, не гавкай.

Покрутивши в руках скляночку, вона відірвала погляд від землі й почала розповідати. З’ясувалося, що вони з Кривою були з одного села — Софіївки, — і що мати завідувачки працювала з покійною на фермі й добре знала її родину. Крива жила з чоловіком, котрий був механізатором, дітей у них не було — Бог не дав, — але жили добре. Аж поки чоловік одного дня подав на розлучення і ще до вечора поїхав зі села. І надалі його ніхто не бачив.

Жінки знову зарюмсали, та Зінаїда продовжувала, не зважаючи ні на що. Так-от, через кілька років хтось із односельців дізнався від районного лікаря, що той тоді поставив чоловікові Кривої діагноз — онкологію. І виходить, що чоловік вирішив дружини не нервувати і просто поїхав звідти кудись помирати. Проте Крива все одно в те не вірила й усе його чекала. Навіть тут, у будинку, часто казала жінкам, що її чоловік має повернутися, й усе переймалася, що в неї зуби випадають і вона йому буде не до вподоби.

Грузінка випила, всі присутні мовчки зробили те саме, а за мить у сумну мовчанку втрутився Йосип. Закинувши за комір, він закусив пиріжком, поставив склянку на землю і сказав: «Тю, зуби — то нє страшно. Вот у меня случай бил…». Усі очікували на гнівну реакцію завідувачки, та вона тільки махнула на Йосипа рукою і відійшла.

Сконцентрувавши увагу глядачів на собі, Старенький почав розповідати свою чергову байку, — ніби в нас тут було змагання на найкращу історію з особистого минулого кожного з присутніх. Якщо стисло, то йшлося про те, як він в армії одного разу пішов із друзями красти персики і напоровся на охорону, яка їх добряче побила, внаслідок чого молодий Йосип втратив передній зуб.

Широко роззявивши рота, він показав місце, де той зуб колись був. При тому оповідач узагалі не соромився демонструвати це біля свіжої могили. Сенс історії полягав у тому, що Старенькому тоді вдалося приживити зуб на місце! Він нібито притулив зуба до ясен, прив’язав його ниткою до сусідніх і зробив собі з фольги щось на кшталт щелепної шини, яку тримав у роті цілий місяць, постійно мовчав (ото було, мабуть, свято!) і пив розчинену їжу через трубочку.

Так-от, зуб приріс на місце і пробув там іще років сорок, аж поки пішов разом із рештою. Спільнота заохала, а я собі думав: по-перше, де він, а де армія? А по-друге, чому всі зеківські фантазії відбуваються на півдні? Мабуть, це реакція на довге перебування цього прошарку на півночі, а відтак спроба якось досягнути хоча б уявного паритету?