Фоззи - Червоні хащі

Тим часом Петрович чвакнув щелепою і вийняв із рота штучні зуби — повний набір. Продемонстрував присутнім, поставив зуби на місце, клацнув ними і радісно загиготів: «От, як треба, все — й одразу!». Цей вираз він, мабуть, із якоїсь реклами поцупив, але я не міг пригадати, з якої саме. Телевізора я майже не дивився, тільки політичні шоу.

Бачити все те було гидко. Жінки присоромили балакунів і запропонували знову випити за Криву. За відсутності Грузінки наливала Матвіївна. Не дочекавшись своєї черги, я вирішив пройтися кладовищем, відпочити від цих людей. Але в той час мене вхопив за руку Журба і попросився зі мною. «По нужді треба…» — пошепки пояснив він причину, але терміновий поклик природи не завадив йому дочекатися своєї порції горілки і миттєво її спожити.

Ну що ти поробиш, якщо в цьому будинку престарілих побути наодинці неможливо? Як у дитячому садочку — навіть у туалеті не сховаєшся. Обов’язково хтось постукає і спитає, чому так довго. Я лишив Журбу за великою сухою вербою і пішов собі далі, потрохи роздивляючись цвинтар. Як у дитинстві, грався в таку гру — шукав тих, хто прожив найдовше.

Та знайшов тільки одну бабку, котрій вдалося протриматися до дев’яноста одного року, як Гриша голосно покликав мене до себе. І така в його голосі чулася тривога, що я поспішив до тієї верби. Журба вказував пальцем кудись убік, але там не було нічого, крім давніх могил, густо порослих реп’яхами.

— Що там?

— Лисиця, — тремтячим голосом поскаржився Журба. — А якщо бешена?

— Тут, окрім нас, скажених немає, — заспокоїв його я і ще раз подивився в тому напрямку. Анікого.

— Може, то собака?

— Та ні! Що я, лисиць не бачив? І дивна — шипить.

— Не бійся. Бродяга би її почув і шуганув би. То тобі здалося.

— Давай вертатися, — Григорій рішуче повернув візок передом до дороги і зрушив із місця. Ага, лисиця йому скажена! Та він боїться, що пропустить тост і втратить можливість урочисто висловити те, що запланував!

Так і сталося. Ми прийшли якраз у той момент, коли Глаша договорила, пригадавши, як Крива колись її зустрічала у будинку на правах давньої мешканки і допомагала облаштуватися. Поправивши на голові чорну пов’язку, вона прийняла склянку з рук завідувачки, котра теж повернулась, і запропонувала випити за добро, яке нам усім наробила Крива за всі роки.

— А как она мух ловіла? — втрутився Старенький. — Вжик — і нєма!

Мене це у будь-якому разі не стосувалося, та Журба миттю доєднався до розмови, набуркотів якихось дурниць про те, що Крива померла швидко, а це, вкупі з гарною погодою, означає, що Бог нею задоволений, після чого витребував і собі скляночку — як людина, котра теж сумує за покійницею.

Хитро поглядаючи на нього, Грузінка передала склянку і сказала:

— Григорію Петровичу, я відучора забуваю вам сказати, що друга частина грошей від німців прийшла на вас.

— Ти шо? — радісно озирнувся Журба, швидко ковтнув горілку, і настало йому відразу два щастя скопом.

Коли Німеччина почала сплачувати гроші колишнім остарбайтерам, раптом з’ясувалося, що їх було значно більше, ніж до того вважалося. Під час війни я був занадто малий, але пам’ятаю тільки одного односельця, котрий поїхав до Рейху, — причому за власним бажанням. А щойно почалися виплати, серед пенсіонерів здійнявся неабиякий галас: і той працював, і той.

Навіть у нашій школі двоє вчителів отримали компенсацію: трудовик Нечитайло та директорка. Проте ця пройда цілком могла й підробити документи, — їй то було завиграшки.

Журба був старший за мене, тому — теоретично — він міг і попрацювати на фатерлянд. Тут особливо дивуватися було нічого.

— Григорію, — про всяк випадок запитав я, нахилившись до нього, — а ти дійсно був у Німеччині під час війни чи придурюєшся?

— Ага, працював на мельника. Тризуба носив іще тоді, — з притиском наголосив на останньому Журба.

Та я не схотів питати, до чого тут тризуб. Утім, навіть і не зміг би, бо до візка миттєво причапав Йосип і моментально почав обробку щасливого постраждалого:

— Гуляєм, Ягода! Ти, главноє, сразу всьо нє потрать, дєрєвня. Прєдлагаю назначить ответственного за лавешку.

— Тєбя, шо лі?

— Вот чего ти про меня плохо думаєш? Я вот про Портоса подумал. У нєго как раз заначка єсть. Дєнєг — шо у дурака фантіков, — хай весь банк і дєржит.

— Що? — не зрозумів я, бо з перших слів почав думати про своє, щоби традиційне белькотіння Старенького йшло повз вуха.

— Шо-шо? — нарочито здивувався Йосип, наче актор із ТЮГу, котрого привезли в село грати «Червону Шапочку» на свято. — Вам, Богдан Васільєвич, прєдлагаю: храніть золото партії.