— Ух, станок, — сказав він, знову зробив вигляд, ніби не побачив мого скривленого обличчя, і звернувся до Журби: — А шо нє смотріш? А… тєбе ж уже нє надо, — і сам собі засміявся, ніби це не ми з ним кілька годин тому витирали сльози на обличчі хворого.
Журба скривджено подивився на нього, щось хотів відповісти, але замість того гучно чихнув, ледве встигнувши піднести до носа кулак.
— Началось, — озвався на це Старенький, а Матвіївна зі свого боку роздачі побажала Григорієві здоров’я і додала, що це, мабуть, йому дорога додому чхається.
— Сплюнь, — здригнувся Журба і вже знову було зібрався заплакати над своєю гіркою долею, та Йосип був тут як тут:
— Гриша, главноє — нє бояться. Даже єслі ета херь пріключилась, єщо года трі протянєш. А ето єщо і чемпіонат Європи, понял? А потом ми тєбе такіє проводи забацаєм! І будєт за шо. Ми ж на ніх завтра же в суд подадім.
— Завтра — Різдво, завтра не працюють, — устромився я до розмови, бо хотів хоча би на деякий час вимкнути це невпинне радіо. Та де там!
— Ну, значит, с восьмого числа, — не здавався Йосип.
— Теж вихідний, — вирішив позмагатися я, та миттєво програв.
— Так, Густлік, нє с восьмого, так с понєдєльніка. Ти грамотний, напішеш заяву, всьо чин чинарьом: заразілі, мол, ветєрана злидні. Журба своїм судєйскім звякнет, пообещаєт долю малую — дєло-то і пойдьот.
Так чи так, але Григорій плакати перестав і зацікавлено спитав:
— А скіки це може бути?
— Та я знаю? — махнув рукою Старенький. — Просіть будєм міліон, а там как карта ляжет.
— Мільйон чого?
— Євро!
— Не дадуть, — укотре за сьогодні засумував Журба, та Йосип не зупинявся:
— На тєбя посмотрєть — так і пари грівен нє дадут. Ти меня слушай! Ти, значит, чихай напостой, а блєдность ми тєбе організуєм. Со стєн мелом.
— Про євро це до суду с прав человека надо подавать, а я там нікого не знаю, — тягнув своє Журба, кволо копирсаючись у замерзлих макаронах.
— Самі найдутся. Тут надо тєлєвідєніє подтянуть і тєбя заснять, шо лєжиш, значит, доходіш, в капельніцах весь і белий весь, главноє, — Йосип налив усім чаю і побіг набрати ще один чайник.
— Капельніци у меня єсть, — погодився Журба. — А шо мнє потом с етімі дєньгамі дєлать?
— Тю, дурной, — здивувався Йосип, повертаючись на своє місце. — Била би лавешка, а шо дєлать — ми рєшим. Рємонт тут забалабенім. Вот, окна поменяєм.
Я задумався. Зрозуміло, що ми говорили про якісь дурниці, але трішки помріяти було непогано. Урешті-решт, що нам тут іще лишалося, як не промовляти дурню за дурнею і мріяти про щось хороше? На що ще від нас очікує цей світ?
— А тут можна було би відбудувати нормальний будинок, — почав я. А що? Якщо уявити, що якийсь європейський суд, десь у Гаазі, присудить Журбі компенсацію за зараження і що Україні доведеться її сплатити… Тисяч сто євро, скажімо? — А якщо додати до справи довідку про стан нашого будинку? — продовжив я й, між іншим, тоді не помітив, що вперше назвав це місце своїм. — З фотографіями та скаргами від мешканців. І ще додати, що на компенсацію від держави постраждалий збирається зробити капітальний ремонт будинку та облаштувати прилеглу територію! Тоді це виглядатиме особливо переконливо!
— О, Портос дєло говоріт, — жваво погодився Йосип, — параши всєм новиє, душ для інвалідов, на коляске, я по тєлєвізору такой відєл.
— І зімній сад! — гучно підтакнув нам Журба.
— Тю, скоко той зіми? — відмахнувся від нього Старенький. — Лучше окна вездє поменять і штоб в каждую палату по тєлєвізору! А шоб тєбе на той перєсилке нє обідно било, ми за… прібацаєм доску с мрамора прі входє: так, мол, і так, барак поднят на срєдства с болєзні заслуженного желєзнодорожніка Журби, коїй прінял смерть лютую от болєзні заморской, коєй бозя награждаєт, ну і там с Біблії твоєй, шоб с цифрамі і буквамі, — сам с Євангелія подберьош.
— Шо дають? — на наш гомін нагодився Петрович. Він вирішив, що розпочався якийсь розподіл благ, який може оминути першу палату.
— Пока по роже, — розлютився Йосип, але продовжити йому не вдалося: до їдальні ввійшла завідувачка, кинула на перший-ліпший стілець свою кацавейку і попрямувала до нас.
— Господи, — прошепотів Журба, і наш стіл знову тривожно замовчав.
* * *
— Ну, що тут у вас? Добре поїли? — спокійно спитала вона, ніби нічого не трапилося. — Молодята на вечерю виходили чи ще шашлики по нишпорках доїдають?
— Ти мнє лучше скажи, — гнівно перервав її Йосип, — шо лєпіли говорять? На когда назначена кастрация Боніфация?
Читать дальше