Фоззи - Червоні хащі

— Ух, станок, — сказав він, знову зробив вигляд, ніби не побачив мого скривленого обличчя, і звернувся до Журби: — А шо нє смотріш? А… тєбе ж уже нє надо, — і сам собі засміявся, ніби це не ми з ним кілька годин тому витирали сльози на обличчі хворого.

Журба скривджено подивився на нього, щось хотів відповісти, але замість того гучно чихнув, ледве встигнувши піднести до носа кулак.

— Началось, — озвався на це Старенький, а Матвіївна зі свого боку роздачі побажала Григорієві здоров’я і додала, що це, мабуть, йому дорога додому чхається.

— Сплюнь, — здригнувся Журба і вже знову було зібрався заплакати над своєю гіркою долею, та Йосип був тут як тут:

— Гриша, главноє — нє бояться. Даже єслі ета херь пріключилась, єщо года трі протянєш. А ето єщо і чемпіонат Європи, понял? А потом ми тєбе такіє проводи забацаєм! І будєт за шо. Ми ж на ніх завтра же в суд подадім.

— Завтра — Різдво, завтра не працюють, — устромився я до розмови, бо хотів хоча би на деякий час вимкнути це невпинне радіо. Та де там!

— Ну, значит, с восьмого числа, — не здавався Йосип.

— Теж вихідний, — вирішив позмагатися я, та миттєво програв.

— Так, Густлік, нє с восьмого, так с понєдєльніка. Ти грамотний, напішеш заяву, всьо чин чинарьом: заразілі, мол, ветєрана злидні. Журба своїм судєйскім звякнет, пообещаєт долю малую — дєло-то і пойдьот.

Так чи так, але Григорій плакати перестав і зацікавлено спитав:

— А скіки це може бути?

— Та я знаю? — махнув рукою Старенький. — Просіть будєм міліон, а там как карта ляжет.

— Мільйон чого?

— Євро!

— Не дадуть, — укотре за сьогодні засумував Журба, та Йосип не зупинявся:

— На тєбя посмотрєть — так і пари грівен нє дадут. Ти меня слушай! Ти, значит, чихай напостой, а блєдность ми тєбе організуєм. Со стєн мелом.

— Про євро це до суду с прав человека надо подавать, а я там нікого не знаю, — тягнув своє Журба, кволо копирсаючись у замерзлих макаронах.

— Самі найдутся. Тут надо тєлєвідєніє подтянуть і тєбя заснять, шо лєжиш, значит, доходіш, в капельніцах весь і белий весь, главноє, — Йосип налив усім чаю і побіг набрати ще один чайник.

— Капельніци у меня єсть, — погодився Журба. — А шо мнє потом с етімі дєньгамі дєлать?

— Тю, дурной, — здивувався Йосип, повертаючись на своє місце. — Била би лавешка, а шо дєлать — ми рєшим. Рємонт тут забалабенім. Вот, окна поменяєм.

Я задумався. Зрозуміло, що ми говорили про якісь дурниці, але трішки помріяти було непогано. Урешті-решт, що нам тут іще лишалося, як не промовляти дурню за дурнею і мріяти про щось хороше? На що ще від нас очікує цей світ?

— А тут можна було би відбудувати нормальний будинок, — почав я. А що? Якщо уявити, що якийсь європейський суд, десь у Гаазі, присудить Журбі компенсацію за зараження і що Україні доведеться її сплатити… Тисяч сто євро, скажімо? — А якщо додати до справи довідку про стан нашого будинку? — продовжив я й, між іншим, тоді не помітив, що вперше назвав це місце своїм. — З фотографіями та скаргами від мешканців. І ще додати, що на компенсацію від держави постраждалий збирається зробити капітальний ремонт будинку та облаштувати прилеглу територію! Тоді це виглядатиме особливо переконливо!

— О, Портос дєло говоріт, — жваво погодився Йосип, — параши всєм новиє, душ для інвалідов, на коляске, я по тєлєвізору такой відєл.

— І зімній сад! — гучно підтакнув нам Журба.

— Тю, скоко той зіми? — відмахнувся від нього Старенький. — Лучше окна вездє поменять і штоб в каждую палату по тєлєвізору! А шоб тєбе на той перєсилке нє обідно било, ми за… прібацаєм доску с мрамора прі входє: так, мол, і так, барак поднят на срєдства с болєзні заслуженного желєзнодорожніка Журби, коїй прінял смерть лютую от болєзні заморской, коєй бозя награждаєт, ну і там с Біблії твоєй, шоб с цифрамі і буквамі, — сам с Євангелія подберьош.

— Шо дають? — на наш гомін нагодився Петрович. Він вирішив, що розпочався якийсь розподіл благ, який може оминути першу палату.

— Пока по роже, — розлютився Йосип, але продовжити йому не вдалося: до їдальні ввійшла завідувачка, кинула на перший-ліпший стілець свою кацавейку і попрямувала до нас.

— Господи, — прошепотів Журба, і наш стіл знову тривожно замовчав.

— Ну, що тут у вас? Добре поїли? — спокійно спитала вона, ніби нічого не трапилося. — Молодята на вечерю виходили чи ще шашлики по нишпорках доїдають?

— Ти мнє лучше скажи, — гнівно перервав її Йосип, — шо лєпіли говорять? На когда назначена кастрация Боніфация?