Фоззи - Червоні хащі

Мене аж пересмикнуло від такого, та я ж сам казав, що треба розмовляти з людьми, тому і спробував:

— Нічого однакового не буває… От у мене в школі за всі роки були три пари близнюків, — (насправді тільки одна пара, та добру іноді можна трішки і прибрехати, бо інакше зла не подолати). — Так-от, зовні вони були однакові, а внутрішньо — дуже різні. Один добре вчився і в люди вийшов, інший спився. І так завжди. Люди — різні.

— Слиш, ботанік, кончай ету херомантію, — ледь не прогавкав мені у відповідь Йосип і відвернувся до телевізора. Отакої. Поговорили.

Напередодні голосувальної неділі Грузінка знову причепилася до мене з тим паспортом. Невгамовна. Ніби це не я казав їй кілька разів, що мій паспорт має бути в мене, що так треба за законом. У відповідь вона почала щось говорити про те, що їй треба мати мої дані для подання до виборчої дільниці, звідки до нас приїдуть із урною. Я з готовністю дістав паспорта й почав диктувати їй серію, та вона не дослухала й пішла, різко гупнувши дверима, які й так на ладан дихали.

Тим часом конфлікт у нашій палаті тривав: уже тиждень як Йосип не розмовляв ані зі мною, ні з Григорієм, а Риба, відчуваючи наелектризоване повітря, взагалі з’являвся тільки на ніч. Він мав свій розклад, і де цей горбун вештався більшість часу — ніхто не знав. Про те міг би розповісти Бродяга, який стежив за периметром, але собаки здебільшого мовчать.

У їдальні Йосип демонстративно сідав біля підвіконня і їв там, дивлячись у вікно. І всі мої спроби хоча би Журбу якось розштовхати наражалися на мовчанку у відповідь. Без Старенького було сумно, робити було нічого. Тепер не грали в шахи, не дивилися разом телевізор і не обговорювали останніх новин. Я щоранку намагався відмити чохол від зубної щітки, та всередині все одно з’являвся білий наліт, хоч ти трісни. За такими порожніми справами час тягнувся довго.

Від безділля я почав читати Хмелевську. Якщо особливо не вчитуватися, то ніби й нічого. Цікаво, що би про цю полячку сказала Марія? Вона завжди цікавилася жінками-письменницями і свого часу збиралася писати наукову роботу про Лесю. Та не склалося: то город, то екзамени, то зима. Як подумати — значущих речей ми з нею в житті так і не зробили. А могли… Могли.

Наша свара сягнула піку під час вечері в суботу. Передвиборна агітація закінчилася днем раніше, та шановне товариство все одно не могло думати ні про що інше. У першій палаті Славентій посварився з Петровичем, Крива розривалася між своїми уявними друзями, і навіть жінки розкололися на два табори: за порядного мужчину та за «відну женщину». Хоч стій, хоч падай, хоч тікай.

Почалося з того, що Грузінка пообіцяла після виборів, як зійде сніг, організувати автобус із екскурсією в Переяслав-Хмельницький. Либонь будуть нам розповідати про ту Раду, з якої… Та я вже звик тримати тут свої погляди при собі, ще й посеред нинішньої ситуації. «Якщо хорошо проголосуєте», — з очевидним натяком додала вона і провела поглядом по їдальні, оминувши мене.

Я навіть не знав, яку партію вона має на увазі. У подібних закладах, як і в школі, завжди голосували за чинну владу, та останнім часом це поняття дещо розмилося: зрозуміти, хто насправді нами керує, було важко. Йосип, найімовірніше, знав, що до чого, але ж ми не спілкувалися.

І я неочікувано відчув порожнечу, яка утворилась у нашій палаті, бо саме цей злий чолов’яга і був мотором спільноти. Не колишній залізничник і народний засідатель Журба, не вчитель математики, а цей сиділий у подряпаному тільнику. Такого зустрінеш у сільмазі й намагатимешся оминути за будь-яку ціну.

Завідувачка закінчила промову й пішла до кухні, а за всіма столами почали щось активно обговорювати. За всіма, крім нашого. Риба вже здриснув, Журба сумно розминав рис, який зліпився в сіру купку, а Йосип їв, сидячи боком біля підвіконня та висмикуючи з банок пір’я зеленої цибулі.

Григорій прокашлявся і почав: «Був у них випадок, у Переяславі…». І потрошки, потрошки розказав, що там сталося. Значить, було то ще за радянських часів. В одному селі восени призначили весілля. Ну, і потрібно було з такої нагоди кабанчика різати. А чоловіка, який у них зазвичай брався за цю роботу, на ті вихідні зманили в сусідній колгосп, де теж весілля було, тільки заможне. Нічого не поробиш: восени у нас скрізь весілля гуляють, от і виникає своєрідна конкуренція.

Спочатку слухав тільки я, та згодом до Журби почали прислухатись усі навколишні столи. Дехто навіть стільці ближче попідсував, аби чути було нормально, — в будинку престарілих усі недочувають, це я вам із власного досвіду кажу. Так-от, Журба, наче старий трактор, то пригальмовував із оповіддю, то набирав хід, і врешті ми дізнались усі подробиці тієї події.