Фоззи - Червоні хащі

— Садітєсь, жалуйтєсь, — одразу зреагував на Новіченкову Старенький, аж підстрибуючи на місці від бажання якнайшвидше розповісти світу про те, як йому сьогодні весело: — А скажитє, голубушка, нема у вас случаймо марафету, шоб одному потєрпевшему с души журбу прогнать?

Риба здриснув у коридор, Новіченкова зайшла, сіла на підвіконня, сумно подивилася на нас і розвернулася до Журби:

— Грігорій, у меня для вас плохіє новості. Очень плохіє, — після чого навіть Йосип замовчав і стало чути, як на вулиці лютує січневий вітер.

— У вас, дорогой мой, положитєльний рєзультат на СПІД, — продовжила лікарка, а Григорій перевернувся на другий бік, обличчям до стіни, ніби намагаючись переконати себе, що все це йому примарилось у похмільному сні.

Проте Старенький мовчати не став — не та порода.

— Положитєльний — ето ж здоровий, да? — різко спитав він у Новіченкової, але та у відповідь лише сумно похитала головою і після страшної паузи додала:

— ВІЧ-позітів. Ето значит вірусоносітєль.

— Хто, етот? — підірвався з місця Старенький і підскочив до мене. — С какіх дєлов? Бодя, хоть ти єй скажи, шо закусивать же надо!

— Андонєнко… Нє ведітє сєбя, как етот самий… — скривилася жінка і показала нам аркуш, що його весь час тримала в руці. — Он, смотрітє.

Ми подивилися. Там було багато незрозумілого, та внизу великими літерами надруковано: «ПОЗИТИВНИЙ», — тож помилки не було.

Журба вже не витримав, повернувся до нас, виборсавши обличчя з укривала.

— І сколько мнє? — спитав він тремтячим басом у Новіченкової, вже червоніючи очима, в яких за мить з’явилися сльози. Вона зістрибнула з підвіконня, потерла крижі й почала думати над відповіддю.

— Я нє знаю. Проверіть єщо надо. Да, сєйчас с етім борются, уже многіє вакцини єсть… Хотя в вашем возрастє, конєшно…

— Ой, — уже не втримався Журба і почав плакати. Тут уже і я втрутився:

— Так, а хто брав аналізи? Навіщо? Як перевірити?

— Ідітє на завтрак, а потом, Грігорій, — ко мнє, на повторний аналіз. В Кієв пошльом. Может, у наших ошибка.

— Конєшно, ошибка. Нажраліся на празнікі, шо свині, аналізи путают, а человек тут доходіт, — Йосип підбіг до Григорія і почав допомагати йому сісти у крісло, після чого ми сумним кублом витиснулися з вузенької палати.

В їдальні сиділо наше похмільне братство-сестринство і похмуро їло манку. Знову манку. Ми підкотили Журбу до столу і пошепки домовилися, що наразі мовчатимемо про аналізи, а то мешканці ще злякаються і забояться їсти з інфікованим в одному приміщенні, з однієї каструлі.

Старенький, як я вже знав, манку ненавидів іще сильніше за мене, тому набрав собі хліба й ухопив цілу тарілку зі шматочками масла. Коли Матвіївна вказала йому на те, що іншим теж треба, Йосип зло відповів, що ліпше би їй стежити за собою. «Ти і так всєм туліш масло по трі дєсять, а в ведомость по трі сорок запісуєш», — прогавкав він жінці й набрав із відра зайвий чайник.

Журба сидів і дивився перед собою, наче бик, якого сьогодні повезуть на бійню. Я чув, що бики якось це розуміли, хоча наша біологиня, вона ж географічка, і стверджувала, що це — неможливо. Час від часу Журба затуляв обличчя долонями, намагаючись угамувати плач.

— Григорію, ти не переймайся так, — іще зарано, — сказав я, а Риба зиркнув на нас із-над своєї тарілки, не розуміючи, про що йдеться.

— Ти думаєш? — спитав Журба в мене, нарешті виринаючи із забуття.

Йосип налив усім чаю і почав підтримувати сусіда, як міг.

— Значит, ми етіх… Ми подадім на ніх у суд, — зло промовляв він, примощуючи на шматочок хліба неслухняну слизьку купку масла. — Отвечаю, лєпілка права: сєйчас с етім дєлом долго живут.

— Та проживеш тут, — озвався Журба. Губи йому тремтіли, а в очах знову стояли сльози.

— Ти мнє лучше скажи, — зашипів йому Старенький, — гдє ето ти ухитрілся? Шо, уже двігал ето самоє… по венє? Старим баяном?

— Та какім баяном? — застогнав Григорій, а я поклав ложку, вирішивши, що манка сьогодні якось без мене обійдеться. Вона й так несмачна, а тут іще й таке коїться! — Нє било нічего, — Журба хутко замотиляв головою. — Нам тут всьо колят одноразовимі, капельніци я только свої.

— Та-а-а-ак, — продовжив Старенький. — Ето шо ж получаєтся? Шо ти, ето самоє, дал кому под хвоста? І нє сказал!!! — роздратувався він і люто відкусив своїми нечисленними зубами шматок від бутерброда.

— Та нє било нічего, — повторив Журба, — вообще нє било.

— Хорошо, может нє сєйчас. Када било в послєдній раз? — усе одно не здавався Йосип, пританцьовуючи на стільці. — Тока в глаза мнє!