Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Г’юстон, STS-11/27 переорієнтовано з координатами XX,XXX–XX,XXX, апогей 450 миль.

І тут ми почули точно такий самий застуджений голос з Г’юстона:

— Сі-Ті, це Г’юстон, зміни покриття для STS-11/27 прийняв, старший зміни Джон Маннер, дякую за роботу! — і обоє хворих моторошно засміялися-забулькали, наче дві гієни в савані.

Халепи бувають великі й маленькі. Хтось переживає через дрібниці, а хтось зберігає спокій навіть під час масштабних катастроф. Але якщо ви перебуваєте поряд з моєю напарницею, то будьте готові до халепи. Халепа, велика чи маленька, завжди десь поруч.

— Джорджіо, мені боляче!!!

Ми майже закінчили зміну, я складав тижневий звіт, усе пройшло добре, без ексцесів і нештатних ситуацій. І щойно я подумав, що сьогодні нарешті видався тихий і спокійний день перед вихідними, як у кабінет зайшла Франческа. У сльозах.

Перед собою, трохи простягши її вперед, дівчина тримала свою праву руку. Праву руку вона підтримувала лівою. Долоня була вимащена чимось сірим, поверх сірого блищали краплинки крові. Дівчина гірко плакала.

— Франческо, що сталося? — я негайно згріб усі папери вбік, устав, посадовив заплакану напарницю у своє крісло, поклав її руку на стіл і спрямував на неї світло.

Рука була густо вимащена сірою олійною фарбою. У руці стирчали здоровезні дерев’яні скалки. З ранок ішла кров.

— WTF?!

— Я вляпалась… а потім витерла… а там скалки… і кров… і болить дуже!.. — плакала бідолашна.

— Так, спокійно. У що вляпалась? У фарбу? Чим витирала?

— Палетою!

— Чим?!

— Дерев’яним піддоном! — заревіла Франческа.

— Так, уставай. Біжимо в медпункт.

Коли ми вже виходили, до нашого кабінету швидким кроком ішов стривожений професор Рассел — він почув плач своєї підопічної з протилежного краю корпуса:

— Що сталося?!

— У Франчески в руці скалки.

— Як?

— Гадки не маю, якщо чесно. Але ми біжимо в медпункт!

Я повів Франческу в сусідній корпус, де був медичний кабінет і медсестри. Але там нас чекала прикра несподіванка. Усе було закрито.

Я набрав Сару МакКарті, людину, яка знала про все, що діється і чого не має діятися на базі.

— Медсестри на тренінгах в Енфілді. Їх сьогодні не буде, — коротко відповіла Сара.

— От зараза!!!

— У мене є ключі. Я вже йду до вас!

Я зрозумів, чому полковник Вескотт призначив Сару суперінтендантом бази — вона завжди уважно слухала, говорила дуже коротко й по суті і ніколи не ставила зайвих запитань. Вона завжди все знала і в неї завжди були напоготові план «А» і план «В». А ще ключі від усіх приміщень.

Хвилин через десять ми вже зайшли в медичний пункт. Я посадив Франческу у крісло, ввімкнув хірургічне світло й поклав її руку на невеличкий столик для маніпуляцій. Вигляд у руки був кепський. Долоня густо вимащена олійною сірою фарбою, під шкірою стирчало з десяток великих брудних скалок. Дрібних я не лічив, але їх було багато. З ранок виступали червоні краплинки крові.

— Треба очистити руку від фарби. Потрібен спирт! — сказав я.

Однак медичного спирту в кабінеті не було. Був перекис водню, що проти фарби був абсолютно непридатний.

— У Ренді є спирт! — сказав Рассел. — Я принесу!

— У Ренді спирт метиловий та ізобутиловий, вони не підходять. Потрібен етанол або ізопропіл, — заперечив я.

Франческа захникала.

— Треба їхати в лікарню, у невідкладну допомогу, — сказала Сара. — І якомога швидше!

— Мені тільки рахунку з Urgent care  [32] Urgent care (англ.) — «невідкладна допомога», мережа клінік медичної швидкої невідкладної допомоги. не вистачало! — заплакала Франческа. — Я краще тут умру! У мене франшиза на страховці велика!

— У полковника є віскі!!!

— У мене є горілка, — тихо сказала Сара.

Франческа перестала рюмсати.

Я витріщився на сержанта МакКарті.

Професор розплився в усмішці.

Алкоголь на базі був під забороною. Тільки полковник тримав свій улюблений «Cutty Sark» у кабінеті, і про це знали буквально одиниці.

Сара густо почервоніла.

— Що?! У нас сьогодні після роботи вечірка. Я ще вчора купила пляшку, зараз принесу.

Через кілька хвилин Сара вернулась. У руках вона тягла дволітрову пляшку «Абсолюту». При вигляді знайомої тари Франческа пополотніла.

— Твій улюблений розмір? — підколов я напарницю.

— Омайґад, Джорджіо, не нагадуй!!!

Ми відкрили пляшку, і перш ніж почати прибирати фарбу, я надів латексні рукавички й пінцетом витяг великі скалки. Франческа так стогнала, ніби я їй не скалки витягав, а навпаки, вганяв у руку іржаві цвяхи. Потім я взяв тампон і почав обережно стирати фарбу, ведучи тампоном у напрямку, протилежному від входу скалок.