Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Ну, розказуй, — почав допит Патріціо, коли Франческа підійшла до нас. — У яку халепу знову влипла?

— Чого ти так?! Я нікуди не влипала, просто та довбана сука…

— О-о-о… Давай без епітетів! — поморщився Патріціо. — Прибери зайві слова, і час розповіді скоротиться удвоє.

— Я стала в чергу. І той довбаний цап, — дівчина натисла на слова «довбаний цап», — почав чіплятися до хлопця в черзі. А я стояла ззаду. І я тільки зробила тому довбеникові зауваження!

— А він за тобою погнався?

— Так!

— Тепер спочатку, — спокійно продовжив Патріціо. — Як саме він чіплявся до хлопця?

— Штовхав його й казав: «Ти підор? Ти підор?» Інші нехороші слова теж казав. Повторити, які?

— Не треба, я тобі вірю. І що далі?

— А потім він його вдарив у потилицю, кулаком!

— А той хлопець?

— А нічого, він мовчав.

— І не пробував звідти піти?

— Ні.

— І що було далі?

— Коли той довбаний цап…

— Франческо!

— Коли той ДОВБАНИЙ ЦАП його вдарив, я зробила цапові зауваження!

— І як саме?

— Сказала щось таке, як «відчепися від нього»!

— Ага, — скептично всміхнувся Патріціо. — Прямо так і сказала: «Відчепися від нього»? А «будь ласка» не казала?

— Ні, «будь ласка» не казала.

— А що казала?

— Сказала: «Відчепися від нього, мудак!»

— О, тепліше! І все? Все? Тільки ці слова?

— Я сказала: «Відчепися від нього, довбаний мудак!»

— І все?

— І штовхнула!

— О! — сказав Патріціо. — Тепер усе стало на свої місця.

— Так, я втрутилась! А що, я мала просто так стояти?!

— Ти мала одразу викликати поліцію.

— Та він би його вбив!

— Ти мала викликати поліцію. Якщо у тебе в кишені нема пістолета, то навіть не думай робити щось подібне! — сварився Патріціо. — Запам’ятай! Дзвонити в поліцію! Сісти на хвіст! Записати номери! Непомітно вести відеозйомку!

Видно було, що Франческа зараз заплаче.

— Ну все, годі! — Патріціо обняв сестру. — Нам пощастило, що цей мудак не мав при собі зброї і не почав стріляти. Ніколи так більше не роби! Ніколи! До речі, полісмени сказали, що його вже раз брали за наркоту. Тож справи в нього дуже кепські!

Підійшли полковник Вескотт і сержант Маковскі. Обидва такі радісні, ніби в лотерею виграли.

— Ну ти як, кадете? — спитав командир, усміхаючись, наче Чеширський Кіт.

— Краще не буває! — я вже остаточно оговтався, кров із носа не йшла, і навіть вухо вже не горіло.

— А я бачу — наших б’ють! — підключився Маковскі. — Я одразу всіх і підняв!

— Ти чого сам поліз? — сказала мені раптом Франческа. — Я тобі знаками показувала «не лізь, поклич охорону»!

— Та я взагалі на тебе не дивився! Бачу: хтось ломиться у твою машину — думаєш, я буду тебе розглядати?!

— Ви без пригод не можете, так? — поставив Вескотт риторичне запитання.

— А що я?! — обурилася напарниця. — Можна подумати…

— Та заспокойся, все ти правильно зробила! — миролюбно сказав полковник. — Тільки от штовхати його не треба було. Я тебе навчу бити в ніс долонею. Знизу. Зламаний шнобель — стопроцентна гарантія.

— Джорджіо. Я знов украла сандвіч… — Франческа подивилася на мене круглим чорними очима.

— Це вже тенденція! Ти покотилася вниз. Сьогодні бутерброд, завтра палиця ковбаси, а післязавтра ти монітор із діагоналлю 72 дюйми винесеш!

— Дурник!

— Жартую.

— Не смішно жартуєш, caro mio !

— А он дивись — офіцер Баррел сміється!

— Знаєш, якщо на світі є люди, яким подобається містер Бін, то чого б не існувати людям, яким подобаються жарти Джорджіо?

— Добре, добре, розказуй, де ти його поцупила.

— Там, де й перший раз, у тому самому магазині.

Колись Франческа вже крала там сандвіч [30] Цю історію описано в книжці «Франческа. Повелителька траєкторій». . Говорила по телефону з мамою і просто забула заплатити. Так і вийшла з бутербродом у руці. Оговталася вже на базі, та було пізно. Довелося мені їхати й платити за той сандвіч, бо напарниці було соромно.

— І як же це було?

— Як, як. А отак! Пам’ятаєш учорашню пригоду?

Я потер носа. Він іще болів. Авжеж, я пам’ятав учорашню бійку.

— Таке важко забути.

— Так от… Я стояла в черзі, коли той довбаний цап почав чіплятися до того хлопця… І коли я тікала до своєї машини, то про сандвіч геть забула… І тільки сьогодні зранку його побачила.

— Не зіпсувався за ніч у машині?

— Приморозки були!

— Що ж, поїдемо на перерві в магазинчик. І, до речі, спитаємо, що там із тим хлопцем.