Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Нічого. Просто в моїй машині був тазик і мішок із цементом. І вона це бачила.

Я сьогодні викладач у Авіакосмічній і інженерній академії. Тільки не треба сміятися. Це анітрохи не смішно. Навпаки, все це дуже сумно. Ну чого може навчити журналіст в Авіакосмічній академії?!

— Чому я?! — у повному відчаї питаю професора Рассела. — Чому не ви?! Ви ж викладаєте вже парканадцять років! Чому не Франческа, наш математичний геній? Чому не офіцер Баррел, який у цьому командному центрі знає всі п’ятдесят поколінь мишей на імена? Чому я, бідний і кривий бурят-монгол?!

— Бо вони захотіли саме тебе! — намагався викрутитися хитрий професор. — Хочемо, кажуть, Джорджіо, і все!

— А чому Франчесці зі мною не можна? Це ж після зміни!

— А хто зміну закриватиме? Звіти писатиме? — запротестувала напарниця, яка страшенно не любить публічної уваги. Колись, років чотирнадцять тому, Франческа намагалася звикнути до аудиторії, займаючись гімнастикою і виступаючи на змаганнях. Страх перед великими скупченнями людей зник, але любов до публічних виступів так і не з’явилася.

— Та які звіти?! Сьогодні понеділок і початок місяця!

— Я пророблятиму траєкторію підходу Cygnus !

— У нього старт аж у суботу, що ти там пророблятимеш? Ми ще нічого не знаємо!

Словом, мені дали зрозуміти, що я мушу розгрібати все це сам. А ви не знаєте, що це таке. О-о-о! Це не ті школярі, до яких прийшов, наговорив сім мішків гречаної вовни, вони поколупалися в носі, а на фразу «Чи є в когось запитання?» відповіли тільки тупотінням ніг у коридорі.

Ні. Ці діти — зграя голодних гієн, вовків і тигрів! Вони рватимуть вас, тобто мене, на шматки, апетитно чвакаючи і гурчачи із задоволення. Їм пообіцяли сьогодні живу забавку — цілого оператора ЦУП, і вони скористаються мною по повній програмі.

— А про що я говоритиму? — питаю в представника Академії. — Гадки не маю, про що розповідати. Я ж нічого не знаю!

— Ми вас представимо, ви розповісте про принцип роботи, а потім придумаєте якусь нештатну ситуацію і дасте дітям розрахувати диференс, похибку й axis -орієнтацію!

— Та ну. Ви серйозно?

— І оскільки це підлітки шістнадцяти-сімнадцяти років, обмежте їх у часі. Дайте їм, скажімо, півгодини на все.

— До речі, а чому я?!

— А нам вас порекомендував професор Рассел. Сказав, що ви легко знаходите з дітьми спільну мову…

Безсоромний брехун.

Скільки днів минуло з Геловіну? Тиждень. Рівно тиждень Франческа були тиха й спокійна, мов Потомак тихим липневим світанком.

Нічого не відбувалося. Ніщо не горіло, не падало, не приземлялося жіночкам у зачіску, не губилося й не застрягало. Але ж середа, правда? Ви забули, що в нас діється по середах? Гм. То я нагадаю — по середах у нас катастрофи і взагалі цілковитий Армагеддон. І, як завжди, Франческа до цього непричетна.

Під час другої перерви, перед самим ланчем, напарниця поїхала на сусідню заправку, де є магазинчик. Хвилин через п’ятнадцять, коли вже пора було вертатися до роботи, задзеленчав телефон (я поставив собі старомодний ринґтон). Натискаю піктограмку «відповідь» і чую стривожений голос напарниці:

— Джорджіо, у мене проблеми, зустрінь мене на КПП, швидко!

— А що, власне… — почав було я, але напарниця вже від’єдналася.

Накидаю куртку й вилітаю з кабінету. Якщо напарниця каже, що в неї «проблеми», то це може бути що завгодно. Від несправної автівки до зламаного нігтя. Та хоч би що це було, треба негайно кидати всі справи й бігти. Що я, власне, й зробив. Підходжу до КПП й бачу невеличку чергу на в’їзд — працівники бази та службовці вертаються з перерви. Хто їздив у магазин, хто в кафе, а хто їздив курити, бо на авіабазі це суворо заборонено, навіть у власних автомобілях.

Щоб проїхати КПП, треба пред’явити документи й спокійно сидіти в машині, поки охорона перевірить, чи має автомобіль допуск на в’їзд, а головне — поки двоє солдатів зі спеціальними дзеркалами не оглянуть дно й багажник. Уся процедура огляду займає буквально дві-три хвилини, і пройти її зобов’язані абсолютно всі, включно з полковником Вескоттом.

Тут із‑за повороту вилітає знайомий червоний «Сівік» і з ходу прилаштовується в кінець черги, а це метрів із десять. Я закладаю руки в кишені і йду назустріч — що ж там за проблема?

У ту саму секунду з-за того самого повороту вилітає сіра «Алтіма» і прилаштовується за «Сівіком». З водійського місця «Алтіми» вистрибує якийсь чувак, кидається до машини моєї напарниці і починає щосили смикати за дверну ручку. Двері, зрозуміло, на замку й не відчиняються. Тоді чолов’яга починає просто гатити рукою в шибку. З переднього пасажирського місця «Алтіми» тим часом теж хтось вибіг.