Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

— А чим Бог гнітить?

— Він дозволив нам жити, довіривши робити, як хочемо. Як вважаємо за потрібне. Але дав знання, як краще. А часто те «краще» різниться з тим, що «ліпше» для мене особисто. Тому це важко.

— Думаєш, легкі шляхи бувають легкими?

— Я не думаю. Я просто відчуваю. Пробую жити інстинктами. Коли не згадувати про Бога, то й ніби спокус менше. Або менше їх помічаю. Але таки легше. І з людьми легше. Адже не я один боюся закону Божого. Його всі уникають. Усі поводяться так, ніби його нема. Всі хочуть так поводитись. А священнослужителі теж тільки у скандалах…

— І в церквах.

— І в церквах. Але я не знаю, як там. Я туди не ходжу. Знаю те, що говорять люди. Так є.

— З усіма?

— Може, не з усіма, але є… Я не хочу про це говорити. Нащо ти мене провокуєш? Я хочу бути вільно. Ні від кого незалежним. Ні перед ким не тремтіти.

— А чому боїшся Бога?

— Тому що Він є.

Дуже добрий вар із сушених яблук. Часом може бути так, що лиш так. Якщо це сорт, який довго не лежить. До весни — точно ні. Але можна засушити чвертки і пити вар. Навіть цілий рік. Трохи неважкої роботи — і все. А загалом яблука ті самі. Нічого нового.

Ще залежить від того, хто тобі дає те яблуко. Якщо приємна людина, то можна й гниле з’їсти.

А іншим разом можна не з’їсти, так що яблуко таки зігниє. Хоч ніби яблука рівні, не кажучи про тих, хто їх дає. Інколи краще зовсім не брати.

А сходи, навіть коли протираються і ламаються, то ставимо нові й далі ходимо, як і перед тим. Хіба з барткою трохи по-іншому. Бо колись вона лежала під ліжком, як надійна зброя. А зараз над ліжком прикрасою висить. Тільки страшно, щоб не впала і не вбила вночі. Краще вже під ліжком. Безпечніше. І не так страшно.

Господи, поможи бігати в цьому колесі, як вивірка. Ми звертаємося щодня з безліччю прохань і запитань. Часом навіть дякуємо. Господи, лиш поможи не випасти з колеса. Наші дрібні суєти такі сміховинні, що краще про них не думати. Саме ці суєти не дають нам помислити про глобальну марноту й зневіритись у житті, не знаходити його сенсу. Саме ці суєти не дають нам знаходити Твої сенси, Господи. Ми надто малі, то куди нам до висот братися?

І Василь Герасим’юк в одному з віршів подякував Тобі, що не знає Твого промислу. Бо, мабуть, страшно було б знати. Або дивно. Або ми не можемо знати.

Господи, поможи дати раду цьому колесу. Поможи, аби рідні, близькі й друзі жили в мирі, злагоді, достатку. Поможи, щоб і всім іншим було так, як їм треба. Не так, як хочуть, бо хіба хтось знає, чого хотіти? А так, як треба, аби жили добре.

Ще можна просити Тебе, щоби трава вродила, аби маржинка мала, що пасти. Аби телята мирно плекалися і росли міцними. Аби поросята мали гарний апетит і не заводилися глисти. Аби мороз не спалював черешневого цвіту, а град не бив картоплю в час цвітіння. Багато чого можна просити, і гарно, що так можна.

Коли я навчався у молодших класах, ми з однокласниками на Миколая ділилися, хто які подарунки одержав минулої ночі. Перед тим батьки й учителі казали, що гарні подарунки будуть у тих, хто гарно вчиться. У молодших класах у мене були самі п’ятірки. Подарунки від Миколая також знаходив під подушкою, та нерідко вони були менш коштовними, ніж у деяких однокласників, у яких оцінки були суттєво нижчими. Я не дошукувався справедливості ні в батьків, ні в учителів, ні в Миколая. Вже тоді відчув незбагненність Твого промислу. Хоч було таки прикро, коли однокласникові, який майже не вмів читати, Миколай поклав під подушку коробку петард. Це зараз виглядає кумедно, а тоді ця коробка була справжнім скарбом.

Згодом була потреба в якійсь матеріальній речі. Я не знав, чи варто її в Тебе просити. Думав, що можна просити лише якихось чеснот — любові, доброти… Але натрапив на телепрограму, де один священик сказав, що можна просити все, чого просити не соромно перед Тобою. Якщо ж чогось хочу, але не можу попросити, значить, того не маю хотіти. А знайомий священик однієї моєї подруги сказав, що якщо є місце, куди він не може піти у священичому одінні, то він туди не може піти взагалі. Так і з нашими проханнями.

Хоч часом таки думаю, що надто дрібні ці просьби й кумедні. Надто людські вони, аби просити в Тебе, Господи. А потім думаю, а чого ще ми можемо просити? Адже в нас усе є. Як часом буває в житті якась подія, через яку хвилюєшся, переживаєш, щоб усе добре вийшло, а коли не виходить, то злишся, а через деякий час дивишся на неї як на мізерну і не варту уваги, такими ж і наші прохання можуть нам здаватися з часом. А Ти, Господи, мабуть, бачиш цю мізерність одразу і посміхаєшся з метушні Своїх вивірок. Але поможи кожному бігти в своєму колесі.