Dim Ro Shpigelman - Мури. Зрозумій свої фантазії

© Dim Ro Shpigelman, 2017

ISBN 978-5-4485-2685-5

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Я саме та людина, яка просто ненавидить читати книги. У книгах розповідається те, що люди знають як воно виглядає і по крайній мірі можуть це уявити. Кожна людина – це певна структура робота із запрограмованими можливостями і уявленням про навколишній і потойбічний світи. Завжди автори книг запевняють що такого, ще ніхто не бачив і не чув. Коли ти розпочинаєш читати книгу, ти розумієш що тебе обдурили. І тут є 2 варіанти вирішення цієї проблеми: перший – ти засмучуєшся і вважаєш що книги це марна трата часу у житті, другий варіант – це ти будеш шукати ту книгу, у якій тебе не заплюють і час не буде марним. Наведу один простий приклад, як розповісти про те, що ти сам не знаєш. Інтригувати потрібно із самої назви, типу не «Православна свічка» і «Як вмирають атеїсти?», а назвати «Православний атеїст», як приклад. Людина просто не має уявлення, як таке взагалі можливо! Чи наприклад, як вам така назва «Тату, ти моя донька». Ви напевно розриваєте свій мозок, як таке можливо, щоб тато був моєю донькою, це ж взагалі божевілля, але я це можу уявити у своїй голові. Саме це я хочу показати у своїх творах, показати те, чого не існує. Хоча це може здаватися вам дивним, але я можу розповісти про те, чого сам не знаю. Я граюсь зі своїм болем заради того, що ніхто не побачить, фізичне уявлення про нестандартне висловлювання. Це своєрідний апокаліпсис наукових провокацій проти свідомості авторського глузду у безодні із дном, яке не має кінця. Завжди кульмінація має свій кінець, але ж вона також має свій початок. Ніколи не закінчиться кінець кінця кульмінації. На папері це може статися, але тільки не у пам'яті людини. Це типу, коли ти фізично помираєш, але не душевно. Я можу передати емоцію радості з тусклим виразом обличчя. Мене важко зрозуміти, не вас. Мої твори розкажуть вам те, що ви не готові почути. От на початку я зауважив, що «завжди» автори брешуть у своїх творах, але я те маленьке виключення із усієї цієї густої та тягучої маси простолюду, незалежних від фінансових можливостей. Так, я можу чхати ж у свої руки котрі створюють неіснуюче, адже з правил етикету, коли людина чихає, потрібно закривати рот руками. Коли ви це читали, хотіли уявити мою бурхливу уяву, якою я уявляю неіснуюче. От уявіть у своїй уяві, як це уявляти життя буз уявлення про уявлення

Так, можливо десь там і існують хороші автори творів, але як показує практика, самі бачите. От, якщо подумати, то писати твори ніби і не важко, взяв ручку, папір і пишеш все що лізе тобі в голову. Але насправді, я так і пишу твори. Люди вважають що для написання твору потрібно бути начитаним та освіченою персоною. Це все не правда

Я звичайний. Пити каву під звук підборів офіціантки. Зателефонував телефон, я відповів і пометушився. Я йшов, кров застигала, я мокрий. Чоло не те. Так. Я на місці. Двері, кнопка, поверх. Я в офісі з пролитою кавою на клавіатурі. Я Жанна Д'арк, але вогонь прилетів за допомогою людини. Тепер живу в вогні щасливому. Люди внизу плакали. Телевізор вибухнув. Переможена собака з'їла двох котенят. Світ змінився. Чорне місто. Собака спить, а я не знаю. Який я?

Я кинув подушку в стіну. Втратив свідомість, і у Франції дівчинка встала на ноги. Ні, Корсун не вірить у повстання, Енелія. Сон. Я прийшов і Енелія не вірить підсвідомості. Я сказав, що в стіну кинув подушку. Вона пішла. Ранок. Корсун прикупив класичну краватку. Енелії купив новий дім. Мені теж. Я кохаю її. Весілля. Корсун плаче, хоч не знає про весілля. Ми лежимо, хоч водночас живемо разом. Халат мовчки вийшов, а я залишився. Як так?

Я забув, чому намалював карту Алжира у 1985 році. Конель взяв лампу на етажерці і пішов до пустоти. Зник. Я не знаю. Рік той, у якому карти не має. Роса з очей витікає. Стілець. Змія тримається за гілку і переплітається. Я не розумію. Сіно. Свиня хрюкнула і випила воду з корита. Не видно. Конель не бачить, а я радую. Рани загоїлись. Гіпноз. Невеликий звук від стільця. Я вбив свою долю. Мені подобається. Свиня згнила. Проблеми. Чому зі мною так зробили?

Я зробив, щоб притулитися до батареї. Коли вона пила каву з миски, м'які стіни співчували їй. Книга писалась, а тканина не плелась. Дорого бути нормальним. Я терпів заради себе. Інша ручка. У №11 є сльоза. Книга кінчилась. Відкрили полотно і забули. розвіявши туман людина ожила. Я плачу. Це сльози щастя і трагедії. Під час перечитування книги, я отримав біль на обличчі. Людина була велична. Побудувався дім. В ньому живе №11. Білосніжка пожалкувала про свої дії. Я не хотів жити вдома. Навіщо ти це зробив?