Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

Бо кілька тижнів тому була й сумна звістка — у містечку Залізці на Тернопільщині в одну ніч підпалили дві церкви. Католицьку й православну. Встигли погасити, відновлюють. Але багато пошкоджено.

Чого так сталося? Бо йде боротьба проти нашої спільності. А в маленьких містечках та селах церква — чи не єдине місце, де велика кількість мешканців може сягати спільності. І в молитві під час служби, і в мирній, радісній розмові після.

Коли людина сама, вона, звісно, може доходити до геніальних ідей. Але відтак зазнає суму, бо ні з ким поділитися.

І таки не багатьом дано бути плідними на самоті. Переважно приходить сум’яття і думки про марноту світу, життя і всього. Тоді як радість життя ми пізнаємо в перебуванні з рідними, друзями чи навіть у випадковій розмові з нібито випадковими людьми. Але саме в спілкуванні можемо доходити спільних і позитивних рішень.

Спільність — велика сила. З перших днів почали ремонтувати підпалені церкви. В перші неділі правили служіння надворі, але правили. Бо церква — не лише споруда. Церква — це люди в мирі й радості. І зовсім не конче, щоб були куполи. Просто куполи — теж як усмішка, яку видно здаля.

Пригадую притчу про пустельника, який тридцять дев’ять днів нічого не їв і не пив, а в останній день своєї схими з’їв хлібину. Тоді його запитали, чи справді він так знеміг, що мусив їсти? Пустельник відповів, що не мусив, але не хотів уподібнюватись Ісусові Христу й рівнятися з ним подвигами.

Дочитую «Ловця в житі» Селінджера. Таке відчуття, що головного героя Голдена найбільше б засмутило, якби хтось хизувався тим, що прочитав про нього книжку. Мені досить неприємно про це казати, але таки мушу, щоби було зрозуміло, звідки моє враження.

Тобто саме таких вихвалянь Голден найбільше не любить. І яке ж паскудство, що якраз такі зробили з «Ловця в житі» культову книжку. Тобто якість у тексту була сама собою. Дотепне чтиво. Але статус від інтелектуалів, які щось там «відчитали» і «визнали». А масовою стала взагалі через тупаків, які дізналися про «Ловця» з якихось там списків, а тоді вже прочитали саму книжку. Це ті, які взагалі не читають книжок. Хіба часом — про людське око, аби могти сказати, що щось читають.

І ще прекрасна річ — Голден не любить театру. Я теж не люблю, але кому, в біса, це цікаво. Але от що: погані актори погано грають. А добрі — надто добре, а тому на публіку. Найбільше мене бісить мистецтво заради мистецтва. А ще більше — театр, де він мусить бути не лише заради мистецтва, а й для людей. Тобто він мусить догодити публіці, якою б вона не була.

У цьому велика біда театру.

Голден також не любить кіно.

Але він любить своїх братів і сестру.

Він любить людей, які часом хороші.

Але найбільша біда, що кожен із нас хоче навчитися якнайкраще робити те, що робить.

А тоді є ризик скотитися до гри на публіку.

Так вважає малий Голден.

Зрештою, так є.

Не намагаюся якось зіставити себе з персонажем Селінджера, але мушу казати «я», щоб не казати «ми», бо, насправді, в кожного своє «я», а те, що часом виглядає як «ми», — може бути і чимось дуже хорошим, і великим паскудством.

«Я» — велика праця над собою. І щоб могти писати «Я» з великої літери, наче б треба цього заслужити. Але вимоги до всіх завжди нерівні й параметри, за якими щось можна визначити, завжди кульгають.

Від мене змалку хотіли, щоб я робив усе якнайкраще. Коли не виходило найкраще — вимагали принаймні кращого, ніж можу. І ця постійна напруга — кому вона на ділі треба? І кому від неї користь, якщо не шкода?

Зараз я пишу літературні твори й займаюся книговиданням. І є багато моментів, коли не дотягую до межі можливостей. Тобто можна ще трохи попотіти, й буде ще краще. Але ж ніхто не знає, як саме найкраще.

Може, я в чомусь неправильно розумію малого Голдена, але саме це я й розумію.

Звісно, треба прагнути до кращого, але в бажанні досягти вершини й стати найкращим помітно долю егоїзму.

Звісно, добре, коли робити все добре. Але «добре», як на мене, цілком достатньо.

Навіть якщо, постаравшись, зміг би краще.

Щойно поснідав полуницями й кавою. Багато разів снідав яблуками і кавою. Дуже часто — підсмаженим на олії хлібом з гірчицею і чаєм. Часом вівсянкою, смаженими яйцями, смаженою картоплею, канапками з салом, сиром, маслом, сіллю. Бувало й так, що не снідав — або не було часу, або не приймав організм, або не було чим. І не так, щоб не мав за що купити їжу, а через те що забув.