Може, я сильно помиляюся, і всякі дієтологи сказали б: от тобі й на! Через те й шлункові розлади, печія тощо. Дякувати, не знаю багато хвороб травної системи. А просто хочу сказати про байдуже ставлення до харчування. Відсутність ритуалів і обожнювання смачних продуктів.
Так у мене склалося за п’ять років життя одинаком, коли вже не готувала мама і ще не готувала дружина. Звісно, є якісь страви, які люблю і які мене радують, — наприклад, вареники з сиром. Колись хотів написати, що це страва гуцульських богів. Бо приготування займає трохи часу й у будні нема коли їх ліпити. А в неділю зранку — якраз. І в горах — лише в неділю. Рідше в інший святковий день.
Усе моє життя набуло чіткого ритму через недільні вареники. Може, саме тому я старався якомога частіше їздити на вихідні в Брустури. Може, й тому дійшов думки, що п’ять днів на тиждень працюю (у Франківську) і лиш два (у Брустурах) живу.
Недільність вареників у селі зумовлена насиченістю праці коло господарства, яка мало вільного часу залишає для мами. Бо тато або на роботі, або працює вдома, але ледве встигає зробити все те, що може зробити тільки він. Мама, відповідно, робить усе, що може з того, що треба.
Такий вареничний ритм мав місце не лише в нашій сім’ї. Був випадок, коли щось у лісі здохло й одна ґаздиня з присілка Заверх не зварила в неділю пирогів. То чоловік заявив, що йде рубати дрова, бо без пирогів неділя не неділя.
Колись мене ця бувальщина веселила. Я теж жартував, що неділя без вареників — як весілля без молодих. І зараз продовжую висловлювати свою прихильність до цієї страви. Тим більше, що дружина має менше господарських справ, бо в місті не те господарство, і може готувати пироги й у будень.
А проте за п’ять років нерегулярного, не завжди здорового харчування я навчився бути спокійним до їжі й насичуватися будь-чим. Головне, щоб продукт не зіпсований. Уникав готувати для себе з неохоти цим займатися. Завжди було багато цікавіших занять. І тепер теж бачу значно важливіші речі, які потребують моєї уваги, ніж їжа.
Може, тому мені сподобалися думки Серафима Саровського, який казав, що тіло має насичуватися настільки, щоб бути добрим помічником для душі у творенні добрих справ. Сам Серафим своїм досвідом показав, що можна обходитися дуже малою поживою, коли кілька років жив у відлюдній хатині й харчувався лише травою, що росла довкола неї.
Ще Тарас Прохасько пише в одному з есеїв, що чоловік має бути завжди трохи голодний. Мабуть, щоб не втрачати пильності. Бо коли добре поїсти вареників чи чогось іншого смачненького, то хилить на сон.
А ще, через невпорядковане харчування останніх років зовсім відвик снідати, обідати, вечеряти відповідними стравами. Омлет можу їсти на вечерю, а суп — на сніданок. Коли ж не випадає поїсти, то теж нічого. Або ж коли випадає поїсти хоч щось, то це саме те, що має бути. Як-от полуниці з кавою.
Сьогодні, коли сиджу вдома сам, вирішив про це собі нагадати, бо помічаю, що дружина невблаганно налагоджує нормальне харчування. Тим часом думаю, що важливо не згубити вміння вдовольнятися малим.
Щоразу інший смак у яблука. Навіть якщо воно того ж сорту. Залежить від усього. Від того, хто їсть. Від того, коли їдять. Від того, чи є відчуття голоду.
Бо яблуко може бути зів’ялим від зимового лежання в пивниці й не так смакувати, як у вересні — соковито і хрумко. А може нарешті смакувати, бо вже не таке тверде і слабкі зуби здатні кусати — якщо зуби слабкі.
В одному будинку живе, ходить, їсть багато поколінь. Тими самими сходами. Часто на тих же ліжках і за тими ж столами. Тими ж ложками і ножами. Але смакує по-різному. Бо смаки різні й страви також.
Та сама бартка сто років тому служила в бою, а тепер на стіні як прикраса.
Говоримо те саме, але кожен своїм голосом. І кожен своїм вухом чує. Когось лякає і відштовхує. А комусь — поміч і спокій.
— Чому ти боїшся закону Божого?
— Бо його ніхто не змушує дотримуватися. Ніхто не зробить зауваження, не випише штраф, не притягне до відповідальності, не покарає.
— То чому боїшся?
— Бо коли робиться злочин проти людських законів, то кари можна або уникнути, або відбути і все. А коли порушуєш Божий закон, то так нема, що розрахувалися і квити. А є так, що не знаєш, що є. Тому хочеться тікати від цього. Не чути про такий закон. Не брати його серйозно.
— І вдається?
— Часом так. Забуваєш і пробуєш жити спокійно. Навіть проти людей не грішиш. І проти Бога ніби теж не грішиш, але забуваєш про Нього, щоб це знання не гнітило. І вже цим грішиш.
Читать дальше