Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

Саме завдяки цим паузам робота виявилась неважкою і такою, що дає задоволення. Дуже цікаво було знаходити проґавлені батьками під час збору врожаю картоплини, цибулю, моркву… Це як додаткові бонуси. Або малі скарби, на які навіть не сподівався, а вони тобі даються за працю.

Моркви виявилось найбільше, і коли тато вийшов із робітні від токарного верстата, щоб оцінити мої успіхи, то підбадьорив, мовляв, я вже накопав овочів собі на зупу. Наступного дня мама справді приготувала зупу. Щоправда, з горохом, на який у грядці мені натрапляти не доводилось. А ще через день на обід ми їли вареники. Мама святкувала день народження і тому зготувала буднього дня недільну страву.

Хороший передзимовий час. Удосвіта мама пробувала будити, щоб уже йшов до роботи, бо наче накрапає дощ і потім буде важче. Але я знав, яка то робота, і знав, що надто важче не буде, тому ще трохи спав. Гарно добре й довго спати вдома. Ще трохи — й випаде сніг. Тоді можна буде спати на печі, і це буде взагалі фантастично. Піч — це моя Говерла. Звідти все видно: і як тато дрімає на ліжку, і як мама зашиває котрогось із нас сорочку, і як сестра читає підручник з якоїсь мовознавчої науки, і як кіт на підлозі грається зі шкарпеткою… Але то буде, коли випаде сніг. Наразі сплю на дивані, але теж добре.

Прокинувся десь о восьмій. Дощу не було, а лиш тільки осіння похмурість. Чудова осіння похмурість. Земля трохи волога, але не мокра, не масна і не слизька. Всі верхи довкола в тумані. Небо сіре і навіть нема просвітку для сонця. Але можна вважати, що то все сива овеча вовна. І коли так думати, то стає спокійно і затишно. Видно лиш хати найближчих сусідів, чути гавкання псів і рикання корів. Такий обмежений для зору простір, у якому, проте, є майже все, що потрібно. От хіба бракне Сонця. І не конче того, що на небі.

А робота така, що тато спиляв два всохлі ясені і порізав їх на триметрові колоди, а я маю їх потягати з Ґруня до дідової хати, до дровітні. Бо м’яких дров — яблуневих, смерекових — у діда вже є на всю зиму. А от твердих порід на лютневі морози небагато. Тому така праця.

І навіть якби був дощ, то ще й легше було б тягнути колоди згори вниз. Єдине, що сам міг би ковзатися. Але то таке.

Зараз, коли набираю на клавіатурі цей текст, то відчуваю, як шкіра на долонях пече і ражєє. Це від мотузки. Надівав зашморг на край колоди і доправляв її жолобом вниз, як то роблять у лісах совгалом за допомогою коней. Але там колоди суттєво більші. Мій варіант розрахований на чоловічі сили. І знаю, що був час, коли й чоловікам випадало бути кіньми.

Дідо якось розповідав, що після війни коней у селі було мало. Дідо родом із сусіднього Шипота, присілок Букув’єли. Там це діялося. А прийшла весна, і треба орати. То так і орали — старші брати Юрко та Іван упряглися і тягнули, а дідо ходив за плугом, скеровував його, щоб рівно йшли борозни.

Ще мене рятував лист у жолобах. Завдяки листу тягнути ще легше. Якщо добре розігнати, колоди буквально летять. Головне самому гостро бігти, аби не вдарило по ногах. Важче, коли трапляються пагорки. Коли гузар колоди на швидкості впреться в горбик, то аж назад сіпає. Тоді треба спинитися, припідняти ковбок, тобто колоду, щоб висадити на рівне, і тягнути далі.

А мотузка таки добре натирає долоні. Печуть і червоні. Здається, аж пульсують. Приємне відчуття, коли миєш руки від бруду в холодній воді. Студене заспокоює розпалене. В хаті на столі вже чекає велике горня молока. На підвіконні — книжка. Буде трохи перепочинку. Малий руденький котик гуляє кімнатою. Коли проходить повз мене, легенько його погладжую.

Для роботи лишається ще суха сливка. Вона ще далі ніж ясени, але її менше. Виходжу на Ґрунь, роздивляюся. Два тижні тому на смереці неподалік бачив чорну білку. Тоді було ще тепло-тепло і сонячно. Я тоді простелив кептар на землі, лежав, відчуваючи спиною її міцність, і розмовляв з тобою телефоном.

Зараз найчесніша осінь. Жодного зайвого листка на дереві. Голі скелети. На них — найвідданіші птахи. Ті, що ніколи не відлітають у вирій. Ті, які знають усе: сніг, дощ, туман і сонце. Зараз сонця нема. Але як Бог дав так, що маю зв’язок із тобою, то чого б не скористатися. Так кажу тобі в телефонній розмові. І додаю: «Погода й так непогана, але з тобою краща».

З одною подругою ми часом листуємося. Хоча це надто гучно. Було максимум по два електронних листи з обох сторін. Тим не менше, таке враження, ніби це в нас довго й епічно. Ми домовилися писати, замовляючи теми одне в одного. Коли знов прийшла моя черга, то тема була — сімейні стосунки. Власне, треба було написати щось таке, що могло би зарадити в ситуації, коли подружня пара (друзі подруги) вирішила розійтися. Обоє з подружжя порізно радилися з нею, щось розповідали, а вона не знала, що робити і як бути. То що ж міг зробити я?