Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

А далі — на гору Середній. Там живуть тета Марійка і вуйко Лук’ян. Добре, що застав вдома, бо вуйко якраз рушав на город трохи оддалік від хати, де треба було зібрати в оборіг суху отаву. А тета вже була там. То я швиденько вручив запрошення і спитав шлях на Брусний — наступну гору. Власне, нічого складного у переході нема, лиш треба знати, де стежка.

Стежка загалом гарна, але ж я не передбачив, що в затінку хащів унизу біля потоку — мокра потолочена глина. Тож коли вийшов на Брусний, був уже не надто презентабельним дружбою. Трохи повитирав взуття у залишки трави на пасовиську і пішов далі. Наступний пункт — односелець Юрко. Він мені не вуйко, але родич дружини татового брата, то через те й має запрошення.

Звідти спустився вниз. Віддав запрошення однокласникові Дмитрові, якого запрошено через те, що його дружина — родичка з дружиною татового брата. А далі попростував у Рівні, на сам початок села, де мешкає згадуваний брат Іван, син маминої сестри. Там посиденьки видались найґрунтовнішими і найбільш феєричними. Ще така феєрія була на деревце.

Деревце — такий весільний обряд, який відбувається переважно в четвер перед весіллям у молодої. В той час прикрашають соснові чи кедрові деревця, які є обов’язковими весільними атрибутами. Коли деревця вже прикрашені, то дружки приходять до молодого, де вже чекають дружби. Потім усі разом вертаються до молодої. Там відбуваються застілля і танці. То якраз на танцях я собі думав — оце гуцульська феєрія! І дарма, що танцювали під другосортну попсу. Цього разу це для мене якось зовсім не мало значення. Захоплював сам дух. Декорації, може, непривабливі. Може, й глядачам було б не дуже цікаво, але бути актором усередині — це щось. Єдине, що я почувався винним перед усіма присутніми, що вони просто і вільно веселяться, а я заодно ще й спостерігаю і фіксую.

Останніми днями читаю Миколу Яновського. Дуже хороше стримане письмо. Він теж багато спостеріг. І в задоволенні від читання його текстів трохи заспокоюю себе — може, й мої фіксації будуть комусь цікавими.

Добре, що запрошень багато не мав. Весілля в сусідньому Шипоті, де живе татів брат. Там запрошення розносили інші дружби. А в Брустури був якийсь десяток. Ще носив у присілок Папороть — на хребті по правій стороні села, за яким Космач. І ще трохи по центру. Весілля в молодої вже відбулося, а в брата — на наступних вихідних. Буде видно, наскільки добре я всіх запросив — прийдуть чи не прийдуть.

Траву найліпше косити з росою. Волога полегшує зрізання. Але не завжди є роса. Або не завжди роса є росою. Так було і цього разу. Бо траву в бабусі в Шипоті успішно скосили ще влітку. А з отавою вийшло трохи інакше.

Взагалі-то, все починалося зі снігу. Навіть написав про це у фейсбуці, і приятелі-журналісти просили світлин брустурського снігу, щоб дати у своїх обласних ЗМІ радісні повідомлення про початок зими на Прикарпатті. Але в телефоні функція фотографування щось заглючила, а фотоапарат у мене старий — плівковий, і плівки, звісно, нема. От і не сталося того дня сенсації. Але для мене сталася.

З одного боку, коли попросили світлин, то в мені озвався локальний патріотизм: у перших звістках про зиму в твоїй країні буде твоє село. Але з іншого боку, зима ще не була як зима. Ці ріденькі сніжинки на світлинах промовляли б дуже мало. Більше було би видно сіро-зелений фон дерев і полів чи темно-сиве небо. А цей прекрасний сніг, який так мене зрадував, виглядав би жалюгідним. Тому, задавалося б, прикрий збій техніки вийшов на добре. Я бачив дрібні сніжинки, від яких перехоплювало дихання. Читачі фейсбуку уявляли чарівну заметіль, і їм теж було втішно.

Правда, наступного ранку на траві таки було трохи снігу. Внизу менше, а горби добре білілися. То була пора, коли женився брат. Окрім обрядових обов’язків дружби, були ще й суто побутові. Ми будували весільну кухню. Тимчасову. Поставили чотири міцних стовпи, зверху скріпили кізлами, переклали їх поперечними латами і накрили шифером. Шифер цвяхами не прибивали, бо позичений у сусіда і після весілля треба повернути, тому зверху поклали ще три довгих жердки і їхні краї скріпили дротом з краями кізлів. Стіни шалювали опілками. Це відходи деревини. Коли колоду пиляють на дошки, то заокруглений край ніби вже не годиться. Ні дощок на підлогу, ні вагонки з нього вже не виходить. Часом просто пиляють на дрова. А часом шалюють шопу для маржини на толоці, а чи от таку кухню, яка після весілля стане дровітнею або її взагалі розберуть.